Запитання та Відповідь полностью

— Тодде? — мер уже стоїть поруч, пильно дивлячись на нього. — Щось ти сьогодні рано.

— Моя рука, — каже Тодд. — Спекли…

— Спекли? — перепитую я.

— У неї зовсім паскудний вигляд, Тодде, — каже мер просто над нашими головами. — Треба тебе негайно зцілити.

— Він може піти до нянечки Койл!

— Віоло, — каже мер, і я чую, як Тодд думає Віоло?, вельми дивуючись, чого це мер так до мене говорить, — ваша лікарня надто далеко, аби Тодд дістався туди пішки з такою травмою.

— Я піду з тобою! — кажу я. — Я тепер під-майстриня!

— Хто-хто? — не розуміє Тодд. Його біль завиває як сирена, але він досі переводить погляд з мене на мера і знов на мене. — Що коїться? Звідки ти знаєш…

— Я все поясню, — каже мер, беручи Тодда за вільну руку, — коли ми тебе зцілимо. — Тоді повертається до мене. — Запрошення на завтра досі в силі. А зараз тобі треба на похорон.

— Похорон? — питає Тодд. — Який похорон?

— Завтра, — знову твердо каже мер до мене, відтягуючи Тодда.

— Чекай… — кажу я.

— Віоло! — гукає Тодд, виборсуючись із рук мера, але цей рух геть добиває його зламану руку, і він падає на одне коліно від болю, болю настільки гострого, гучного і ясного в його Шумі, що солдати зупиняються, почувши його. Я підбігаю, щоб допомогти, але мер простягає руку і зупиняє мене.

— Рушай, — каже він голосом, який не заохочує дискутувати, — а я подбаю про Тодда. Ти йди на похорон, оплач свою подругу. Завтра увечері, коли побачиш Тодда, він уже буде здоровий як нова копійка.

Віоло? Знову запитує Шум Тодда, давлячись болючим плачем, таким потужним, що я не думаю, що він може говорити.

— Завтра, Тодде, — гучно кажу я, намагаючись пробратися крізь його Шум. — Побачимося завтра.

— Віоло! — знову гукає він, але мер уже забирає його від мене.

— Ти обіцяв! — гукаю за ними. — Не забувай, що ти пообіцяв!

Мер усміхається мені.

— Не забувай, що ти теж пообіцяла.

Справді? — думаю я.

А тоді я дивлюсь, як вони йдуть, так швидко, ніби цього всього й не було.

Але Тодд…

Тодд живий.

Мені доводиться на хвилину пригнутись до землі та просто дозволити, щоб це було правдою.

— З важкими серцями ввіряємо тебе землі.

— Ось, — щойно священниця замовкає, нянечка Койл бере мою руку і кладе туди трохи дрібного пороху. — Ми посипаємо цим труну.

Я дивлюся на порох у своїй руці.

— Нащо?

— Так ми всі її поховаємо, — вона скеровує мене до належного місця, поруч із собою в черзі цілительок, що збираються на краю могили. Одна за одною ми проминаємо яму, і кожна з нас кидає жменю сухого ґрунту на дерев’яну коробку, де тепер спочиватиме Медді. І всі тримаються від мене якнайдалі.

І ніхто, окрім нянечки Койл, зі мною навіть не балакає.

Вони звинувачують мене.

Бо ж я справді винна.

Тут більше півста жінок, усе це цілительки, підмайстрині і пацієнтки. Солдати взяли нас у велике коло, на мою думку, значно більше, аніж це треба для похорону. Чоловіки, зокрема й батько Медді, стоять осібно з іншого боку могили. Сльозливий Шум Меддиного батька — то, мабуть, найсумніше, що я чула донині.

І посеред цього всього я почуваюся ще винуватішою, бо думаю переважно про Тодда.

Тепер, коли я далі від нього, я чітко бачу сум’яття в його Шумі і розумію, як то йому було — побачити мене в обіймах мера, бо ж наскільки приязний вигляд ми мали збоку вдвох.

Мені соромно навіть попри те, що я можу все пояснити.

А тоді він зник.

Я кидаю свій порох на труну Медді, тоді нянечка Койл бере мене за руку.

— Треба поговорити.

— Він хоче співпрацювати зі мною? — каже нянечка Койл за горням чаю в моїй спаленьці.

— Каже, що дуже вас шанує.

— Он як? — Її брови вигинаються вгору.

— Я знаю, — кажу їй, — знаю, як це звучить, але, може, якби ви його почули…

— О, я вже достатньо начулась від нашого Президента, з добрячим запасом.

Я відхиляюсь на ліжко.

— Але він міг… не знаю, змусити мене розповісти йому про кораблі. А він мене ні до чого не змушує, — і тут я відводжу погляд. — Він навіть дозволить мені завтра побачити мого друга.

— Твого Тодда?

Я киваю. Та її обличчя непроникне, мов той камінь.

— І це, я підозрюю, переповнює тебе вдячністю?

— Ні, — кажу, розтираючи лице долонями, — я бачила, що робила його армія на марші. На власні очі бачила.

Западає довга тиша.

— Але? — нарешті питає нянечка Койл.

Я не дивлюсь на неї.

— Але він повісить чоловіка, котрий застрелив Медді. Його стратять завтра.

Вона зневажливо цмокає губами.

— Що таке ще одне вбивство для такого чоловіка, як він? Що для нього важить іще одне життя? Як це показово, що він думає, буцім це вирішить проблему.

— Мені видається, що йому справді прикро.

Вона дивиться повз мене.

— Ой, а я навіть не сумніваюся. Не сумніваюся, що саме так тобі і видається, — вона стишує голос, — бо він Президент Брехні, дівчинко. Він бреше так вправно, що ти йому віриш. Диявол — найкращий оповідач. Мама тобі про це не розповідала?

— Він не думає, що він Диявол, — кажу я, — він вважає себе просто солдатом, котрий переміг у війні.

Вона пильно дивиться на мене.

— Умиротворення, — каже вона, — отак це називається. Умиротворення. Це слизька стежина.

— Що це означає?