Запитання та Відповідь полностью

І коли я розумію — це та 0001, перша у черзі і найперша з усіх, кого я торкнувся, — у той самий момент лунає постріл, і вона повертається і падає на траву позаду мене. Мертва.

Дейві стоїть наді мною зі своїм пістолетом, дуло ще димиться. З носа і губи йому тече кров, він так само подряпаний, як і я, і його відчутно хилить набік.

Але він усміхається.

— Врятував тобі житя, нє?

Вогонь із рушниць не припиняється. Спекли й далі тікають, але виходу немає. Вони падають, вони падають і падають.

Я дивлюся на свій лікоть.

— Думаю, у мене зламана рука.

— А в мене, я думаю, зламана нога, — каже Дейві. — Але ти вертайся до баті. Скажи йому, шо сталося. Скажи, мовляв, я врятував тобі життя.

Дейві не дивиться на мене, бо він собі палить з пістолета, дивом тримаючись на ногах.

— Дейві…

— Ворушись! — каже він, і схоже, що все це його дуже забавляє. — В мене тут іще справи, — він знову стріляє. Ще один Спекл падає. Вони падають, хоч куди глянь.

Я ступаю крок до брами. І ще.

А тоді даю ногам волю.

Рука аж бринить із кожним кроком, але ось і Анґаррад: щойно я до неї підхожу, вона каже ЛОШАТКО й обслідує моє лице мокрим носом. Вона стає на коліна, щоби я міг залізти в сідло. Спершу вона трусить по дорозі, чекаючи, поки я влаштуюсь прямо, першніж перейти на галоп, найшвиччий, який я лиш від неї бачив. Я тримаюся за її гриву одною рукою, а пошкоджену руку притиснув до тіла і пробую хоч не блювати від болю.

Підвожу погляд і бачу жінок, котрі дивляться, як я їду повз їхні вікна, тихі й далекі. Помічаю, як чоловіки шарахаються від коня, що їх обганяє, і розглядають моє закривавлене і пошкоджене лице.

Цікаво, за кого вони в мені уважають.

За одного з них?

Чи бачать у мені свого ворога?

Хто я для них?

Я заплющую очі, але мало не втрачаю рівновагу, тому знову розплющую і дивлюся в оба.

Анґаррад несе мене бічною дорогою до церкви, підкови лошати вибивають іскри з бруку, коли вона повертає за ріг, аби під’їхати до входу. Армія на площі, вони продовжують стройову підготовку. У більшості таки нема Шуму, але вони гупають ногами достатньо гучно, аби стрясати повітря.

Я здригаюся віттого всього і дивлюся, куди це ми прямуємо, а ми їдемо до передніх дверей собору…

І там мій Шум видає таке колінце, аж Анґаррад притьмом гальмує і сковзається на бруці, а її боки змилені віттого, шо вона так швитко мене домчала.

Я ледве помічаю…

Моє серце не б’ється…

Я не дихаю…

Бо вона тут.

Просто переді мною, піднімається сходами собору…

Вона тут.

Тоді моє серце різко заводиться, і мій Шум готовий закричати її ім’я, і мій біль щезає…

Бо вона таки жива…

Вона жива…

Але тоді я бачу більше…

Я бачу, як вона піднімається тими сходами…

До мера Прентісса…

У його розпростерті руки…

І він її обнімає…

І вона це йому дозволяє…

І всьо, шо я можу подумати…

Всьо, шо я можу сказати…

Це…

— Віоло?

МЕР ПРЕНТІСС СТОЇТЬ СОБІ.

Лідер цього міста, цього світу.

Його руки розпростерті.

І якщо це ціна.

Я її заплачу?

Це ж лише тільки обійми, — думаю я.

(чи не так?)

Усього лише обійми, аби побачити Тодда.

Я підступаю ближче…

(лише одні обійми)

…і він обвиває мене руками.

Я намагаюсь не заціпеніти від його доторку.

— Я тобі так і не казав, — шепоче він мені на вухо, — коли ми перетинали болото, то знайшли там твоїх батьків, у болоті. Так, ми знайшли їх обох.

Я зойкаю крізь сльози і намагаюся ковтнути плач, який із мене вирвався.

— Ми поховали їх по-людськи. Вибач, Віоло. Я знаю, як тобі тут самотньо, і ніщо не втішить мене більше, ніж якщо ти одного дня — можливо — зможеш вважати мене своїм…

І тут над РЕВОМ розноситься дивний звук.

Чийсь уривчастий Шум, він летить стрілою понад рештою…

І ця стріла націлена просто на мене…

Віоло! — горлає Шум, глушачи всі слова, що вимовляє мер…

Я вириваюсь з мерових обіймів, його руки опадають…

Я повертаюсь…

І ось у пообідньому сонці, на площі, на коні, навіть не за десять метрів від мене…

Он він.

Це він.

Це ж він.

— ТОДДЕ! — кричу я і притьмом біжу до нього.

Він стоїть прямо там, де зліз зі свого коня, тримає руку під неправильним кутом, і я чую, як його Шум реве Віоло!, але чую також, як болить йому рука і який він збентежений, той Шум перекриває все на світі, але мій розум працює надто швидко, моє серце калатає надто гучно, щоб я могла розібрати, що те все означає.

— ТОДДЕ! — знову гукаю я і добігаю до нього, і його Шум відкривається ще більше й огортає мене як ковдра, і я притискаю його до себе, притискаю якомога ближче до себе, ніби ніколи його не відпущу, і він зойкає від болю, але його інша рука притискається до мене у відповідь, вона притискає мене до нього, вона притискає мене до нього…

— Я гадав, що ти померла, — він дихає мені прямо в шию. — Я гадав, тебе вже немає.

— Тодде, — кажу я, плачу, не можу сказати ані слова, саме лише його ім’я, — Тодде.

Він знову різко вдихає, і біль зблискує в його Шумі так гучно, що майже засліплює мене.

— Твоя рука, — кажу, відсторонюючись.

— Зламана, — видихає він, — точніше, зламали…