Запитання та Відповідь полностью

Сняться океани і риба, що мене ковтає. Сняться армії, що пропливають повз на чолі із нянечкою Койл. Сниться Медді, що бере мене за руку і не дає впасти у воду.

Сниться грім, що звучить єдиним гучним БАХ!, яке мало не розколює небо навпіл.

Медді сміється, коли я підстрибую від звуку.

— Я його побачу, — кажу їй.

Вона дивиться понад моїм плечем і каже:

— Онде він.

Я озираюсь.

Я прокидаюсь, але з сонцем щось не так. Коли я сідаю, моя голова здається мені валуном, доводиться заплющити очі, аби все перестало крутитись.

— Отаке воно, це похмілля? — вголос запитую.

— Пиво було безалкогольне, — каже Корін.

Я широко розплющую очі, але це помилка, бо тепер усюди в моєму полі зору з’являються чорні плями.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю, коли ти прокинешся, щоб люди Президента могли тебе забрати.

— Що? — питаю я, коли вона встає. — Не розумію, що відбувається?

— Вона тебе накачала. Джефферс у пиві плюс корінь шаблії, щоби відбити смак. І залишила тобі це, — простягає мені клаптик паперу, — маєш його знищити, коли дочитаєш.

Я беру цидулку. Вона від нянечки Койл.

Пробач, дівчинко, — читаю я, — але Президент помиляється. Війну не закінчено. Тримайся правого діла, збирай інформацію, води його манівцями. З тобою зв’яжуться.

— Вони висадили у повітря вітрину крамниці і під шумок втекли, — пояснює Корін.

— Що вони зробили? — я підвищую голос. — Корін, що коїться?

Але вона дивиться повз мене.

— Я доводила їм, що справа, якою вони займаються, — це свята справа, і я казала, що немає нічого важливішого за порятунок життів, але вони…

— Хто ще залишився?

— Лише ми з тобою, — зітхає Корін, — та ще солдати, котрі чекають надворі, аби забрати тебе до Президента, — вона опускає погляд на свої капці, а я вперше помічаю злість і лють, що палають глибоко в ній. — А мене, підозрюю, допитуватиме хтось не такий привабливий.

— Корін…

— Відтепер називай мене нянечкою Ваятт, — каже вона, повертаючись до дверей, — на той малоймовірний випадок, якщо ми обидві повернемося сюди живі.

— Їх справді немає? — перепитую я, досі не віриться.

Корін просто дивиться на мене, чекає, коли я встану.

Отже, їх немає.

Вона залишила мене наодинці з Корін.

Вона залишила мене тут.

Аби піти і почати війну.

— ЯДЕРНЕ ПАЛЬНЕ, СЕР, замішане з сухою глиною на пасту…

— Я знаю, як самотужки виготовити бомбу, капрале Паркере, — каже мер Прентісс, оглядаючи пошкодження зі свого сідла, — але ось чого я не знаю: як група неозброєних жінок спромоглася підкласти бомбу на очах у всіх солдатів під твоїм командуванням?

Видно, як капрал Паркер ковтає клубок — ми реально бачимо, як той рухається в його горлі. Капрал не з мешканців старого Прентісстауна, тож його, мабуть, підібрали дорогою. Треба йти туди, де влада, — казав Іван. — Але шо робити, коли влада вимагає відповідей, яких ти не маєш?

— Імовірно, замішані не тільки жінки, — каже Паркер, — люди говорять про щось під назвою…

— Ти гля, свиното, — каже до мене Дейві.

Він під’їхав на своєму Смертоносному Жолуді до стовбура, біля якого ми були стали — через дорогу від підірваної крамниці.

Я здираюсь на Анґаррад і єдиною здоровою рукою напинаю повіддя. Лоша спроквола переминається на трісках дерева, гіпсу, скла й ошматках продуктів, які розкидані всюди по землі, ніби магазин несподівано, перед тим довго стримуючись, чхнув. Ми підходимо до Дейві, котрий показує на купку світлих друзок, які стирчать зі стовбура.

— Вибух такий моцний, шо впечатав їх просто в дерево, — каже він, — от же курви.

— Була вже глупа ніч, — кажу я, поправляючи руку в пов’язці, — і вони нікого не поранили.

— Курви, — повторює Дейві, хитаючи головою.

— Капрале, ти повернеш свій запас ліків, — чуємо від мера, достатньо гучно, аби люди капрала Паркера теж почули про покарання, — і всі ви повернете. Приватність — це привілей для тих, хто його заслуговує.

Мер ігнорує бурмотіння капрала Паркера про «так, сер» і відвертається, щоби тихо перекинутись кількома словами з панами О’Гейром і Морґаном, а тоді підходить до нас, мовчки, і лице нахмурене, як від ляпаса. КОРИСЬ, каже його Шум. КОРИСЬ. КОРИСЬ. Смертоносний і Анґаррад разом опускають голови і відходять назад.

Всі коні троха божевільні.

— Хочеш, аби я поїхав їх вистежити? — питає Дейві. — Тих курв, які це зробили?

— Пильнуй за мовою, — каже мер, — ви обидва ще маєте роботу.

Дейві скоса дивиться на мене і випростує ліву ногу. Нижня її частина вкрита гіпсом.

— Та ну? — каже він. — Якшо ти не замітив, то я ледве хожу, а в цьої свиноти пов’язка на руці, і…