Запитання та Відповідь полностью

Він навіть не закінчив речення, як лунає вжухх, воно прилітає від мера швидше за думку, ніби куля, зроблена з Шуму. Дейві сіпається у своєму сідлі, напинає віжки так сильно, аж Смертоносний дибиться, мало не скинувши вершника долу. Дейві вертається до тями, важко дихає і навіть очі роз’їжджаються в різні боки.

— Що це збіса було?

— Ти гадаєш, сьогодні підходящий день для відпочинку? — питає мер, показуючи на руїни навколо магазину, на порожню оболонку будівлі, яка подекуди ще димить.

Це був добрячий вибух.

(я ховав це в себе в Шумі, замовчував що є сили…)

(але от воно, заховане, булькає вже під самою поверхньою…)

(думка про міст, що вибухнув, коли…)

Я дивлюсь на мера і бачу, шо він дивиться на мене так пильно, що я бовкаю до того, як встигаю подумати:

— Та це не вона. Я певен, шо це не вона.

Він не відводить погляд.

— Я й не думав, що це може бути вона, Тодде.

Вчора мою руку підрихтували дуже швидко, одразу після того, як мер протягнув мене площею до клініки, де чоловіки в білих халатах виправили кістку і дали мені два уколи косторосту, від якого боліло гірше, аніж від перелому, і він тоді вже був пішов, лише пообіцяв, шо я побачу Віолу завтра (сьогодні, сьогодні), тож я не міг задати йому мільйон із хвостиком запитань про те, як це так він її лапав і так по-дружньому звертався на ім’я, і як це так, що вона працює лікарем чи кимось таким і ще — чого це вона мала йти на якийсь похорон і…

(і як моє серце тупо вибухнуло в грудях, коли я її побачив…)

(і як воно знову заболіло, коли вона зникла з виду…)

А тоді вона якось так пішла до свого власного житя, яке вона вже собі жила без мене в ньому (лишився тільки я сам і моя рука), назад у собор, де від знеболювальних стало так сонно, шо я ледве встиг упасти на матрац, перш ніж заплющити очі.

Я не прокинувся, коли мер Леджер вернувся зі своїми сірими Шумними скаргами про ще-один-день-на-сміттярці. Я не проснувся, навіть коли принесли вечерю і мер Леджер з’їв обидві порції. І я не проснувся, коли нас замкнули на ніч із хррц-клац.

Але ясно, шо я скочив на ноги, коли від БАБАХ здригнулося усе місто.

І навіть тоді, коли я сів у пітьмі, віччуваючи нудоту від знеболювальних у шлунку, навіть тоді я знав, шо всьо знову помінялось, шо світ раптом знову інший.

І, ясна річ, ми вийшли з мером і його людьми ще на зорі і — чхати на пораненя — пішли прямо до бомбовища. Я дивився, як мер гарцює на Морпеті. Ранішнє сонце сходило за ним, віттіняючи все довкіл.

— Я всьодно побачуся з нею сьогодні? — питаю я.

Далі — довга тиха мить, коли він просто дивиться.

— Пане Президенте? — кличе капрал Паркер, а його чоловіки саме прибирають довгу дерев’яну дошку, яку впечатало в інше дерево.

Під нею на стовбурі щось намальовано.

Хоть я й не вмію…

Ну, хоть я знаю небагато, я бачу, шо там пише.

Єдина буква, виведена на стовбурі синім кольором.

В, написано там. Просто літера В.

— Я, дідько, тупо не вірю, шо він змушує нас вертатися туда наступного дня після нападу, — бурчить Дейві, поки ми пробираємось довгою дорогою до монастиря.

Чесно кажучи, мені теж не віриться. Дейві ледве ходить, і, хоть косторіст непогано справляється з моєю рукою, потрібно ще мінімум кілька днів, поки все вернеться в норму. Я вже можу потроху її згинати, але я стопудово не відіб’юся від армії Спеклів.

— Ти йому сказав, шо я врятував тобі житя? — питає Дейві водночас люто і присоромлено.

— А ти йому не сказав? — питаю.

Дейві стискає губи, такшо його сумний пушок на вусах робиться навіть тоньший.

— Він мені не віре, коли я таке говорю.

Я зітхаю.

— Я сказав. Хоча він, типу, і так побачив це в моєму Шумі.

Ми певний час їдемо мовчки, тоді Дейві нарешті каже:

— Ну, а він шось відповів?

Я вагаюсь.

— Він сказав «От і добре».

— І це всьо?

— Сказав, шо для мене це теж добре.

Дейві закушує губу.

— Це всьо?

— Це всьо.

— Ясно.

І більше він нічо не каже, просто підганяє Смертоносного трохи швичче.

Хоть серед ночі підірвали тільки один будинок, всеньке місто коло нас тепер виглядає інакше.

Патрулі солдатів зненацька посилили, і в кожному патрулі їх більше, вони постійно марширують дорогами і провулочками так швидко, ніби кудись тікають. Солдати стовбичать і на дахах, тут і там, із рушницями, вони пильнують, пильнують, пильнують.

Всі, хто не солдати, перебігають з одного будинку в інший так швидко, як лише можуть, подалі з дороги, не дивляться вверх.

Сьогодні зранку я не бачив жінок. Жодної.

(її теж немає)

(шо вона з ним робила?)

(вона йому бреше?)

(він їй вірить?)

(вона якось пов’язана з вибухом?)

— Хто якось пов’язаний із вибухом? — питає Дейві.

— Заткни пельку.

— А ти мені заткни її, — пропонує він, але без особливого вогника.

Минаємо групу солдатів, котрі супроводжують побитих чоловіків зі зв’язаними зап’ястками. Я притискаю перев’язану руку блище до грудей, але ми не зупиняємось. Коли ми лишаємо позаду пагорб із металевою вежею і повертаємо за останній поворот до монастиря, ранкове сонце вже високо в небі.

Відкладати нема куда.

— Що сталося, коли я поїхав? — питаю.