— Ми їх розбили, — каже Дейві, трохи кривлячись від болю в нозі, і цей біль, я добре бачу в його Шумі, чимдалі сильніший. — Добряче розбили, надійно.
Щось згори злітає на гриву Анґаррад. Я змахую це щось рукою, але щось іще падає на неї. Я дивлюся вгору.
— Що ти, збіса, робиш? — питає Дейві.
— Сніжить.
Я в житті бачив сніг лише один-єдиний раз, коли був ше задуже малий, аби реально знати, що, швидше всього, я більше ніколи його не побачу.
Білі пластівці мчать поміж дерев і лягають на дорогу, вони чіпляються до нашого волосся й одягу. Вони летять тихо — і дивно, як віццього всьо навколо теж здається тихим, ніби вони пробують розповісти тобі секрет; жахливий, жахливий секрет.
Але ж сонце припікає.
Ну, тобто це не сніг.
— Попіл, — Дейві спльовує, коли пластівець приліпляється йому біля рота. — Вони спалюють мертв’яків.
Так і є, спалюють мерців. Чоловіки досі стоять на кам’яних стінах з рушницями і тепер пильнують, аби Спекли, що вижили, стягували в купи усіх загиблих. Запалений кагат здоровенний, вищий за найвищого живого Спекла, на нього стягують нові й нові тіла, голови Спеклів похилені, а роти стулені.
Я бачу, як тіло жбурять на верхівку купи. Воно криво гупаєцця і скочується додолу, перекочується через інші тіла, через вогонь, аж поки не падає в багно біля підніжжя і зупиняється горілиць, із кривавими дірками в грудях…
(мертвоокий Спекл, горілиць у таборі…)
(Спекл із ножем у грудях…)
Я тяжко зітхаю і відвожу погляд.
Окрім клацаня, у живих Спеклів дотепер нема Шуму. Ні звуку скорботи, ні гніву — нічого взагалі, ані звуку про це нещастя, яке вони мають прибирати.
Ніби хтось повідрізав їм язики.
Іван вже на місці і чекає нас, тримаючи рушницю на згині руки. Цього ранку він тихий-претихий, а лице нещасне.
— Ви маєте далі їх нумерувати, — наказує він, копаючи ногою торбу з номерними смужками і струментами, але тепер роботи поменшало.
— Скількох ми поклали? — усміхається Дейві.
Іван роздратовано знизує плечима.
— Триста, триста п’ятдесят — хто його знає.
Я віччуваю, як мій шлунок знову млосно зводить від цих слів, але Дейві либиться ше ширше.
— Оце-то була жара.
— Я взагалі маю передати тобі оце, — каже Іван, протягуючи мені рушницю.
— Ти його
— Наказ Президента, — відрізає Іван, тримаючи рушницю, — перед виходом маєш віддати її нічній вахті. Вона лише для самооборони, поки ти тут, — він дивиться на мене і хмуриться. — Президент казав передати, що знає — ти все зробиш правильно.
Я мовчки дивлюся на зброю.
— Просто не віриться, — стиха каже Дейві та хитає головою.
Я вмію поводитися із рушницею. Бен із Кілліаном усього навчили мене: і щоб я не віцтрелив собі голову, і безпечно полював, а стріляв лише тоді, коли необхідно.
Отже, правильно поводитись.
Я піднімаю очі. Більшість Спеклів повернулися до роботи ген у дальніх полях, подалі від сходу.
Решта стягує поламані, порвані тіла на багаття, яке горить посеред найблищого до нас поля.
Але ті, котрі можуть мене бачити, дивляться на мене.
І бачать, як я дивлюся на рушницю.
І не думають нічо, шо я міг би почути.
Такшо хто знає, шо вони планують?
Я беру рушницю.
Але це нічо не значить. Я не стрілятиму. Просто беру.
Іван повертається і йде геть до брами, на вихід; і лише коли він вже виходить, я дещо помічаю.
Тихеньке бззз, ледве-заледве чутне, але воно є. І воно посилюється.
Не дивно, шо він такий роздратований.
Його ліки мер теж забрав.
Решту дня ми роздаємо фураж, наповнюємо корита і засипаємо вапном нужники; я однорукий, а Дейві одноногий, але це займає навіть іще більше часу, ніж мало би з огляду на всьо наше каліцтво, бо скільки би Дейві не хвалився, не думаю, що він дуже поспішає отак негайно вертатися і зводити рахунки. Хай ми обоє тепер озброєні, але торкатися ворога, котрий тебе оце мало не вбив — ну, це вимагає трохи підготовки.
Ранок переходить у передобіддя. Вперше, замість того шоби з’їсти обидві порції самому, Дейві кидає в мене сендвіч і влучає мені в груди.
То ми їмо і дивимось, як Спекли дивляться на нас, дивимось, як палає гора їхніх мерців, і дивимось на тисячу сто п’ятдесят тих Спеклів, які вижили після заколоту, що пішов дуже, дуже, дуже не за планом. Вони, ці живі, купчаться на краях поля, яке ми рощистили, попід стіною монастиря, і вони так далеко і від нас, і від запаленої купи, як лише можливо.
— Тіла треба потопити в болоті, — кажу я, тримаючи сендвіч єдиною втомленою рукою, — для цього в Спеклів тіла. Кладеш їх у воду, а тоді…
— Вогонь теж згодиться, — каже Дейві, спираючись на торбу з інструментами для нумерування.
— Так, але…
— Нема тут жодних «але», свиното, — нервується він. — І вопше, чого це тобі їх так шкода? Шось твоя знаменита доброта не зупинила їх, коли тобі мало не відірвали руку, нє?
Він має рацію, але я на це нічо не кажу, просто дивлюся на них, віччуваючи спиною рушницю.
Я міг би її взяти. Я міг би застрілити Дейві. Втікти звіцци.
— Ти здохнеш, перш ніж добіжиш до воріт, — бурмоче Дейві, дивлячись на сендвіч, — і твоя люба дівка теж.
