Запитання та Відповідь полностью

На це я теж нічо не кажу, просто доїдаю обід. Весь харч ми вже витягнули, кожне корито наповнили, кожну вбиральню засипали вапном. Більше у нас нема інших клопотів, крім того головного, шо нам тре робити.

Дейві сідає там, де стояв, біля торби.

— То де ми зупинилися? — питає він, відкриваючи торбу.

— 0038, — я не відриваю очей від Спеклів.

З металевих смужок він бачить, що я маю рацію.

— Як ти це запам’ятав? — вражено питає.

— Отак запам’ятав собі.

Тепер вони знов дивляться на нас, усі вони. Їхні лиця вихолощені, побиті, порожні. Вони знають, шо ми робимо. Вони знають, шо буде далі. Вони знають, що то в торбі. Вони знають, що нічого не можуть вдіяти, хіба шо вмерти, опираючись.

Бо для цього в мене за спиною висить рушниця.

(і як правильно?)

— Дейві, — починаю я, але це все, шо я встигаю сказати, тому що…

БАБАХ!

…це десь далеко, ніби зовсім не звук, ймовірно, далекий грім від бурі, яка точно швидко надійде сюда і спробує знести твій дім.

Ми повертаємось, ніби здатні бачити через стіни, ніби дим уже піднімаєцця просто над деревами біля брами.

Але ми нічо такого не можемо і диму ше нема.

— От курви, — шепоче Дейві.

Але я думаю…

(чи це вона?)

(це дійсно вона?)

(шо ж вона робить?)

СОЛДАТИ ЧЕКАЮТЬ до полудня, лише тоді забирають нас із Корін. Пацієнти, яких ми залишаємо, просто в шоці, тому нас практично доводиться виривати з їхніх рук і конвоєм вести по дорозі, отакий сміх: восьмеро вояків патрулюють двох малих дівчат. Між тим вони й не дивляться на нас, а той, що біля мене, заледве старший від Тодда і має на шиї великий чирячище, від якого я чомусь не можу відвести погляд.

Раптом я чую, як Корін затамовує подих. Нас вже провели повз магазин, де вибухнула перша бомба, фасад тут завалився всередину, і солдати вартують його рештки. Наш супровід сповільнюється, аби й собі глянути.

Ось тоді воно і стається.

БАБАХ!

Звук такий могутній, що повітря від нього твердне, ніби кулак, ніби цегляна стіна, а чи ніби світ під тобою зник і ти валишся набік і вниз водночас, ніби під вагою міжпланетної чорноти.

Западає морок, такого зі мною ще не було, а коли я розплющую очі, то уже лежу на землі, і дим куриться навколо мене виткими, невагомими стрічками, там і тут клапті вогню падають із неба і на хвилину сцена стає майже мирною, такою майже прекрасною, а тоді я розумію, що не чую нічогісінько, окрім високого гудіння, в якому тонуть усі звуки людей навколо мене, і от ці люди насилу зводяться на ноги, відкривають роти, мабуть, щось кажуть, а я поволі сідаю, але для мене світ досі занурений у дзвінку тишу і поруч зі мною отой солдат із чиряком на шиї, осьде він, на землі, вкритий дерев’яними друзками: певно, він заслонив мене від вибуху, бо я наче ціла, зате він непорушний.

Він не рухається.

І звуки починають повертатися, і я чую, як хтось страшно кричить.

— Власне, повторення саме такої історії я й намагаюсь уникнути, — мер замислено вдивляється в колону світла, що ллється з горішнього вікна крізь кольорове скло.

— Я нічого не знала про бомбу, — кажу це вдруге, а руки досі тремтять, і у вухах дзвенить так гучно, що складно розібрати, що він там каже, — про жодну з них.

— Я тобі вірю, — каже він, — бо ти ж сама тут мало не загинула.

— Солдат мене здебільшого затулив, — белькочу, пригадуючи його тіло, пригадуючи кров на ньому, друзки, що позабивалися ніби в кожну його частинку…

— Вона знову тебе накачала, правда ж? — питає він, знову дивлячись на кольорове вікно, ніби відповіді можуть бути там. — Вона тебе накачала і покинула.

Це вдаряє в мене стусаном.

Вона мене таки покинула.

— Так, — нарешті кажу я, — вона пішла. Всі пішли.

— Не всі, — він стає позаду мене, перетворюється просто на голос у кімнаті, але говорить так гучно і чітко, що я все чую, — у цьому місті всього п’ять домів зцілення. В одному лишився весь персонал, а ще з трьох повтікали частково — деякі цілительки та підмайстрині. Тільки ваш спорожнів до решти.

— Корін лишилась, — шепочу я і раптом починаю благати. — Вона дбала про солдатів, яких накрило другою бомбою. Вона не розгубилась. Вона одразу побігла до важких поранених, накладала їм джгути, прочищала дихальні шляхи і…

— Так, я взяв це до уваги, — обриває він, хоча все це правда, хоч вона й гукала мене на допомогу і ми зробили все, що могли, аж поки інші тупі солдати, котрі не могли чи не хотіли зрозуміти, що ми там робимо, вхопили нас і відтягли геть. Корін боролася з ними, але вони вдарили її в лице, і вона перестала.

— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову кажу, — вона з цим ніяк не пов’язана. Вона залишилась, їй не дали вибору. Вона пробувала допомогти тим…

— Я не збираюся їй шкодити! — раптом горлає він. — Досить уже цього трепету! Поки я Президент, я не дозволю нашкодити жодній жінці! Чому тобі настільки складно це зрозуміти?

Але я досі згадую солдатів, котрі били Корін. Думаю про Медді, котра падає на землю.

— Будь ласка, не зашкодь їй, — знову шепочу.

Він зітхає і стишує голос.