— Нам просто потрібно дізнатись від неї відповіді. Ті самі відповіді, які нам потрібні й від тебе.
— Мені невідомо, куди вона пішла, — кажу я, — вона мені не казала. Нічого не згадувала.
Тут я затинаюсь, і він це помічає. Бо дещо вона таки згадувала, правда ж?
Вона розповідала мені про…
— Хочеш чимось поділитись, Віоло? — питає мер, підходить впритул до мене, раптом зацікавлений.
— Нічого, — швидко кажу я. — Нічого, лише…
— Лише що? — він з великим інтересом дивиться на мене, розглядає моє лице, пробує мене прочитати, хоч у мене й нема Шуму, і на мить я розумію, як його це має
— Та вона просто казала, що провела перші роки в Новому Світі в горбах, — брешу, глитаючи клубок, — отих на захід від міста, за водоспадом. Я думала, то просто собі балачки.
Він усе ще пильно вдивляється в мене, западає протяжна тиша, він просто дивиться й дивиться, перш ніж знову рушити з місця.
— Найважливіше тут от що, — каже він, — ця друга бомба була помилкою, частиною першої бомби, яка випадково вибухнула пізніше? — він підступає ближче, аби зчитати моє лице. — Чи зумисне? Її зумисне підлаштували на пізніший час, щоб мої люди, котрі вартують місце злочину, постраждали якнайдужче?
— Ні, — кажу я, хитаючи головою. — Вона б не стала. Вона цілителька. Вона б не вбивала…
— Генерал на війні готовий зробити що завгодно, — каже він, — саме тому це війна.
— Ні, — повторюю я, — ні, я не вірю…
— Я знаю, що ти в це не віриш, — він знову відступає від мене, повертається спиною, — тому тебе й залишили тут.
Він підходить до столика, що біля його крісла, та бере клаптик паперу. Тримає його так, аби мені було видно.
На клаптику — синя літера В.
— Це для тебе щось означає, Віоло?
Я намагаюся не пустити на лице жодну емоцію.
— Ніколи раніше не бачила, — знову ковтаю слину, подумки лаючи себе за це. — Що воно?
Він знову дивиться на мене, протяжно і пильно, тоді кладе папірець назад на стіл.
— Вона з тобою зв’яжеться, — він уважно дивиться на моє лице. Я намагаюсь нічого не виказати. — Так, — повторює він ніби сам до себе, — вона зв’яжеться, а тоді… А тоді, якщо твоя ласка, перекажи їй одне повідомлення від мене.
— Я не…
— Перекажи, що все кровопролиття можна припинити негайно, ще навіть до початку, перш ніж загине ще хтось і нам доведеться назавжди забути про мир. Перекажи їй це, Віоло.
Він дивиться на мене так пильно, що я кажу:
— Добре.
Він не кліпає, його очі — чорні діри, від яких я не можу відвернутись.
— А ще передай, що коли вона хоче війни, то буде їй війна.
— Будь ласка… — починаю казати я.
— Наразі все, — каже він, жестом запрошуючи мене встати і пройти до дверей. — Повертайся до своєї лікарні. Лікуй, кого зможеш лікувати.
— Але…
Він уже відчиняє для мене двері.
— Сьогодні нікого не вішатимуть, — каже він, — треба відкласти певні цивільні процедури у зв’язку з цією терористичною діяльністю.
—
— Так, боюсь, нині я буду надто зайнятий прибиранням за твоєю нянечкою, аби організувати обіцяну вечерю.
Я роззявляю рота, але з нього нічого не виходить.
Він зачиняє двері просто мені перед носом.
Я вибираюся назад, на головну дорогу, і в мене крутиться голова. Тодд десь там, і я не можу думати про те, що я його не побачу, що не зможу йому розповісти нічого про те, що сталося, не можу нічого пояснити, нічого.
І це її провина.
Її. Я не хочу це визнавати, але так, це її провина. Все це. Навіть якщо вона з якихось причин має рацію, це все її провина. Її провина, що я сьогодні не побачу Тодда. Її провина, що буде війна. Її провина…
Я знову підходжу до тих руїн.
На дорозі лежать чотири тіла, вкриті білими полотнами, які не дуже й приховують калюжі крови під ними. Найближчий до мене, за кордоном патрульних, які вартують місце вибуху, полотно накриває того солдата, котрий випадково мене врятував.
Я навіть не знаю, як його звати.
А він так раптово загинув.
Якби вона просто почекала, якби побачила, чого від неї хоче мер…
А тоді згадую:
Але тіла тут на дорозі…
Але смерть Медді…
Але хлопчак-солдат, котрий мене врятував…
Але Корін, котру побили, щоб вона не допомагала…
(де ж ти, Тодде?)
(що мені робити? і що тут правильно?)
— Давай проходь, — гавкає на мене солдат, так що я аж підстрибую.
І я кваплюся далі дорогою і, перш ніж встигаю щось зрозуміти, біжу.
Геть задихана, я забігаю в спорожнілий дім зцілення і замикаю за собою двері. Перед тим дорогою я зустрічала багато кого — і солдати, і патрулі, і чоловіки на дахах із рушницями, — усі вони пильно дивились, як я біжу, один навіть грубо присвиснув мені услід.
Тепер до вежі зв’язку не дістатися, тепер точно ні. От іще одна річ, яку вона пустила коту під хвіст. Переводячи подих, я розумію, що тепер я тут єдина бодай приблизно нагадую цілительку. Чимало пацієнток були достатньо здорові, аби повсюди ходити за нянечкою Койл (і хто зна, ще й для того, аби підкладати бомби), але наразі тут іще принаймні два десятки лежачих, і щодня прибувають нові.
А я тупо найгірша цілителька, яку лише бачили в Новому Прентісстауні.