— Караул, — шепочу сама до себе.
— І куди це всі поділися? — питає пані Фокс, щойно я відчиняю двері в її палату. — Ні їжі, ні ліків…
— Вибачте, — кажу я, виливаючи її урильник. — Зараз же принесу поїсти.
— Христе господи, люба! — вигукує вона, коли я повертаюся, її очі здивовано розплющуються. Я дивлюся на зворот свого білого халата, туди ж, куди й вона. Ляпка крови молодого солдата тягнеться халатом аж до подолу.
— В тебе все добре? — цікавиться пані Фокс.
Я дивлюсь на кров, і все, що здатна відповісти, то хіба що «Я зараз принесу поїсти».
Наступні кілька годин минають як у тумані. Підсобний персонал також увесь утік, тож я щосили намагаюся наварити їсти на останніх пацієнток, водночас годувати їх і розпитувати, які ліки вони були приймали, і коли це було, і скільки, і хоч вони досі чудуються і не знають, що коїться, але вони бачать, у якому я стані, і теж певною мірою намагаються допомогти.
Уже давно стемніло, коли я заходжу за ріг із повною тацею брудних повечірніх тарілок, і осьде і Корін, зразу при вході, однією рукою тримається стіни, аби не сповзти вниз.
Жбурляю тацю на підлогу і кидаюся до неї. Другою рукою вона зупиняє мене, коли я опиняюся вже близько. Вона здригається, коли я підходжу ще ближче.
І я бачу, що в неї під обома очима синці.
Нижня губа також набрякла.
І якось дивно вона тримається на ногах, ніби від цього боляче, ніби саме від цього дуже болить.
— Ой, Корін, — тільки й кажу я.
— Просто… — каже вона, збираючись із силою. — Просто відведи мене до кімнати.
Я даю їй руку, аби допомогти, і відчуваю щось заховане в долоні, і це щось тепер у мене в долоні. Корін підносить пальця до вуст, аби затлумити всі запитання, що вже готові вилетіти з мого роззявленого рота.
— Дівчинка, — шепоче вона, — ховалася в кущах біля дороги, — люто трусить головою. — Ще зовсім дівчинка.
Я не дивлюсь, спершу проводжаю Корін до її кімнати, тоді розшукую бинти для її лиця і компреси для її ребер. Я чекаю, аж поки залишаюсь наодинці в коморі, тільки тоді розтуляю долоню.
Це складена цидулка, на зовнішній стороні написано «В». Всередині — лише кілька рядочків, які майже нічого не кажуть.
А далі єдине питання.
Я відводжу погляд.
Я ковтаю.
Я вкладаю записку в кишеню, хапаю бинти й компреси, і поспішаю допомогти Корін.
Котру побили чоловіки мера.
Але котру б не побили, якби їй не доводилось відповідати за нянечку Койл.
Але її побили, хоч мер і сказав, що не нашкодить їй.
І підписано не іменем.
Просто написано: «Відповідь».
І це слово — «Відповідь» — написано з яскраво-блакитної В.
БАБАХ!
…і небо за нами розколюється, і дорогою надлітає порив вітру, і Анґаррад нажахано дибиться, і я злітаю з неї на землю, і всюди пилюка й крики, і у вухах вібрує, а я лежу і чекаю, коли можна буде перевірити, я живий чи ні.
Ше одна бомба. Третя цього тижня, після двох перших. На цей раз навіть не за двісті метрів від мене.
— Курви, — спльовує Дейві біля мене, пробує стати на ноги і дивиться на дорогу.
У моїх вухах звенить, тіло труситься, але я встаю на ноги. Бомби рвуться в різний час дня і ночі, в різних кінцях міста. Коли біля акведуку, який постачає водою західну частину міста, а другий раз — два головні мости до ферм на північ від річки. Сьогодні…
— А сьогодні столовка, — каже Дейві, пробуючи стримати Смертоносного/Жолудя, аби той не сіпався. — Де їдять солдати.
Він втихомирює Смертоносного і знову залазить у сідло.
— Нумо, — гарикає, — поглянемо, чи треба кому помогти.
Я кладу руки на Анґгаррад, котра дотепер налякана, дотепер повторює
— Ти собі там нічо не вигадуй, — каже Дейві. Вихоплює пістолета і цілить в мене. — Щоби постійно був мені перед очима.
І це теж частина мого життя після того, як почались бомби.
Дейві з націленою в мене пушкою, щодня і щохвилини.
Шоб я точно не зміг піти її шукати.
— Жінки явно не помагають своїй справі, — каже мер Леджер, запихаючись куркою.
Я нічо не кажу, просто вечеряю і виловлюю знаки запитань, які виходять із Шуму. Їдальню розбомбили, коли там було закрито, як і завжди з цими бомбами Відповіді, але ж то, шо там не мало бути людей, не значить, що там реально нікого не було. Ми з Дейві знайшли на місці двох мертвих солдатів і ше одного мертвого хлопця, котрий там, по ходу, мив підлогу. Піччас інших бомбардувань загинули ще троє солдатів.
І це капець як бісить мера Прентісса.
