Я його вже практично не бачу, точніш, не бачив ще ото відколи зламав руку, відколи типу як знову вдалося побачити Віолу. Мер Леджер каже, він арештовує людей і садить їх у тюрми на заході від міста, але не може з них вибити всьо то, шо хоче. Пан Морґан, пан О’Гейр і пан Тейт на чолі армійських частин регулярно обшукують пагорби на захід від міста, бо там нібито табори тих бомбістів, а бомбісти — ті самі жінки, шо зникли в ніч перших бомб.
Але армія нічо не находить, тож мер раз одразу стає зліший і зліший, запроваджує все більше й більше коменданцьких годин і забирає у своїх солдатів більше і більше лікарства.
Кожного дня Новий Прентісстаун стає гучнішим.
— мер навіть заперечує існування Відповіді, — кажу я.
— Ну,
На додачу до матрасів, постелених у кам’яних консолях вежі, нам видали миску свіжої води, яку щоранку міняють, і маленький хімічний туалет у найтемнішому куті. Їжа теж покращилася; її завжди приносить пан Коллінз, а тоді замикає нас всередині.
Отут, під замком, я і сиджу кожну хвилину, коли я не з Дейві. Мер явно не хоче, аби я шукав Віолу, хай там шо він розповідає про довіру.
— Ми ж не знаємо, чи це тільки жінки, — кажу, пробуючи не пускати її у свій Шум. — Просто не знаємо.
— Угруповання, яке називало себе «Відповідь», відіграло роль у війні зі спеклами, Тодде. Партизанські бомбардування, нічні операцїї — такі всякі штуки.
— Ну і?
— І це були самі лише жінки. Бачиш, їхнього Шуму ворог не чув, — мер Леджер хитає головою, — але під кінець вони відбились від рук і стали самі собі законом. Після оголошення миру вони навіть напали на наше власне місто. Ми навіть були змушені деяких стратити. Жахлива річ.
— Але якшо ви їх стратили, то як це можуть бути вони?
— Бо ідея живе навіть після смерті людини, — він тихо відригує. — Але я не знаю, чого вони там хочуть добитися. Президент їх знайде, це лише питання часу.
— Чоловіки теж пропадали, — кажу я, бо це правда, але насправді я думаю…
(чи вона пішла з ними?)
Облизую губи.
— Ці доми зціленя, де жінки працюють, — кажу я, — вони якось позначені? Якось їх можна впізнати?
Він сьорбає воду, дивиться на мене з-над горнятка.
— І чого б ото ти хотів таке знати?
Я трохи розворушую свій Шум, аби заховати всьо, шо могло би мене видати.
— Та таке, — кажу я, — не зважай.
Кладу свою вечерю на крихітний столик, що нам виділили — то наш спільний погоджений знак, шо він може доїсти мою порцію.
Я спати.
Лягаю на ліжко і дивлюся на стіну. Останки призахідного сонця б’ють через просвіти у вежі. У просвітах нема шкла, а зима близько. Не знаю, як ми переживемо холоди. Я кладу руку під подушку і присовую ноги до тіла, пробую не думати натто голосно. Чую, як мер Леджер прикінчує мою вечерю.
Раптом у його Шумі виникає образ, і він пливе просто до мене, то образ розкритої долоні, пофарбованої синім.
Повертаюся глянути на мера. І бачу принаймі два різні будинки з долонею дорогою до монастира.
— Всього їх п’ять, — тихенько каже він. — Можу тобі розказати, де. Якшо хочеш.
Я дивлюся в його Шум. А він — у мій. Ми обоє шось приховуємо, шось ховаємо попід всіма іншими шарами наших думок. Усі ці дні нас замкнено разом, а ми й дотепер не знаєм, чи можемо один одному довіряти.
— Розкажи, — прошу його.
— 1017, — оголошую Дейві, коли він повертає кріпильник, замикаючи смужку на Спеклі, котрий негайно перетворюється на 1017.
— Та й досить на сьогодні, — каже Дейві, кидаючи кріпильника в торбу.
— Але нам ще…
— Я сказав: досить, — він шкутильгає назад до пляшки з водою і хиляє звідти. Його нога вже мала би зцілитись. Моя рука таки зцілилась, а він дотепер кульгає.
— Ми це мали зробити за тиждень, — кажу я, — а махаємося вже два.
— Я не бачу, аби хтось нас підганяв, — він випльовує трохи води. — Хочеш?
— Ні, але…
— Нових інструкцій не було, нової роботи нема… — тягне він, знову хиляє воду і знову трохи випльовує. Дивиться ліворуч від мене.
— На шо це ти зириш?
1017 досі стоїть, підтримуючи одну руку другою, і дивиться на нас. Гадаю, це чоловік, швидше за все, молодий, ще незрілий. Він раз клацає на мене, тоді ще раз, і хоть у нього нема Шуму, ясно шо він клацає шось грубе.
Дейві думає так само.
— Та ну? — він тягнеться по рушницю, шо висить у нього за спиною, його Шум знову і знову стріляє з неї в Спекла, котрий біжить навтьоки.
1017 ані руш. Він дивиться мені в очі та знову клацає.
Так, це шось однозначно грубе.
Він задкує, йде геть, але продовжує дивитися на нас, і одна рука потирає металеву смужку. Я повертаюсь до Дейві, котрий уже підняв рушницю і націлив на 1017.
— Не треба, — кажу я.
— Чого це? — питає Дейві. — Хто нас зупинить?
Я не знаю, шо відповісти, бо так виходить, шо ніхто.
Бомби рвуться раз на три чи чотири дні. Ніхто не знає, де вони будуть і як їх туди підкладуть, але БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ! Увечері після шостої бомби, цього разу зробленої з маленького ядерного реактора, мер Леджер приходить із підбитим оком і набряклим носом.
— Шо сталося? — питаю.
