Бібліотека була одним із небагатьох місць, де можна було сховатися від дратівливої уваги учнів. Віткар не тільки розповів усім про своє парі з чужинцем, а й про її причину - й тепер задоволений ходив по коридорах школи. Мені, звісно, захотілось його сяючу пику трохи запорошити, мовляв "А якщо знайдуть?", але з цим питанням мене випередила Олдрі. На що блондинчик навіть не замислюючись відповідав:
- Я впевнений в тому, що не найдуть, як і в тому де сьогодні провів ніч.
Жарт - жартом, але така відповідь була схожа на зізнання у спостереженні за мною.
Але в бібліотеці сьогодні було шумно не через суперечку. Центром уваги став Леорі. Хлопець хизувався артефактом, здобутим в аномальній зоні, яка нещодавно з’явилася неподалік від Маг-Рівіка.
Такі зони досить часто виникали по всьому світу, й багато шукачів пригод ходили до них в пошуках скарбів чи вражень. От і Леорі сунувся туди вчора з друзями.
Не втримавшись, я підійшла ближче, щоб подивитися на трофей. І яким було моє здивування, коли побачила, що хлопець тримав в руках тонку прозору пластину зеленого кольору, списану тими ж знаками, які ми знайшли в Гаяв-Току.
Відвів хеда вбік, я попросила його розповісти про місце, де знаходиться зона. Розповідати другокурсник не став, натомість пообіцяв його показати, бо сам хотів ще раз до нього сходити - якщо воно, безумовно буде ще на місті. Домовившись обговорити завтра всі деталі, ми розійшлися по кутам бібліотеки.
Позіхаючи, охорона випустила нас, навіть не перевіряючи документи, і наш невеличкий загін, швидко перебираючи ногами, вирушив на північний схід - до невеличкого села під назвою Лешивка. Компанія складалась з самого Леорі та його друзів: Рівіса, який мріяв стати цілителем, і Імара, що навчався на големщіка. А також мене, Самідіра та Вальдегора. У вампіра якраз був черговий вихідний для самостійного навчання, тож він вирішив витратити його на дослідження. І мою охорону.
З вампіром другокурсники вже встигли познайомитися на святі Квітнення, коли танцювали біля вогнища на площі, тож його поява не викликала незадоволення. Головне, щоб вони не довідались про його расу.
Аномальна зона захопила покинуту вежу з одноповерховою спорудою. На перший погляд нічого незвичайного в око не впадало, але наблизившись, я помітила, як повітря навколо споруди мерехтіло, а іноді навіть іскрило.
- Як бачите, загрози тут немає. Тут вже побували всі - від селян до магів, - сказав Леорі, перетинаючи межу.
Я ризикнула піти слідом. Дихати під куполом було трохи важче, але особливого дискомфорту не відчувала. Саме повітря було наповнено запахом попелу та гарі, наче тут нещодавно була пожежа.
- Я ж тут не заради мародерства. Мені цікавить саме місце, - запевнила я, прислухаючись до своїх відчуттів.
Трохи сильніше, аніж завжди стукало серце - аж тисло в грудях. По шкірі бігали "мурахи", а вуха уловлювали ледь помітний гул, наче поряд проходили високовольтні дроти. Було моторошно. Моторошно та неспокійно.
- Давайте для початку пообідаємо, - запропонував Імар. Ми йшли години три, добре встигли зголодніти.
- Тут? - здивовано запитала я. Не знаю як у хлопців, а в мене від цього місця кусок в горлі застрягне.
- Краще дійсно вийдемо з зони, - підтримав мене Вальдегор. Схоже, він теж відчував небезпеку цього місця. Он як ніздрі ходять.
***
В приміщені одноповерхівці було абсолютно порожню. Навіть дошки з підлоги зірвані, рами з вікон вийняті, а дах знятий. На черзі були стіни. Над вежею також добре попрацювали мародери.
- Я знайшов пластини тут, - сказав Леорі махаючи на нішу, яких було багато в підвалі вежі. - Їх тут ціла купа лежала. Якого хочеш кольору. Але, як бачиш усе розібрали спритні шукачі.
У підземелля ми ризикнули спуститися вчотирьох, залишивши Рівіса з Імаром спостерігати за зоною. Раптом вона почне зникати, а ми не встигнемо її залишити.
- А сама вежа належить цьому місцю? - запитав Гор, ретельно простукуючи стіни.
- Ні. Вежа з будинком належать зоні, - відповів хеда.
- Он як.
Глухий стукіт привернув увагу всіх присутніх. Вальдегор стукнув по сусідньому камінцю. За стіною - порожньо.
Вибити декілька камінців для Леорі не склало трудноців. Одне заклинання - і готово. Перед нами ще одні сходи вниз.
Знайдене сховище нагадувало лабораторію чи майстерню: полиці зі склянками, бляшанками, камінцями, рудою та деревиною. Шматки якихось пристроїв лежали поряд з інструментами. Довгий стіл заставлений посудом, горілками, приладдям і списаними папірцями, які від дотику розсипалися.
- Цікаво, чому вона розташована так глибоко під землею? - запитала я, беручі зі столу прозору призму в металевій оправі.
- Ховалися від жерців, - відповів Вальдегор, намагаючись при цьому прочитати хоч одну нотатку - чорнила давно втратило колір.