- Скоріше за все, ти маєш рацію. Це зараз можна відкрити магічну крамницю, а до початку війни за таке спалювали живцем, - додав Леорі. - Я піду нагору. А ви?
- Я лишусь тут. Може знайду чогось цікавого.
- Мабуть, також піду на свіже повітря. Тим паче, може хлопці також хочуть пошукати, - сказав Вальдегор й разом з другокурсником залишив приміщення.
Рівісу тут не знайшлось нічого цікавого, тому разом з Імаром ми провозилися до заходу сонця. Сиділи б й довше, але нас покликали на вечерю.
Вранці прокинулась від звуків брязкоту металу, а визирнувши з намету, побачила двох напівроздягнених хлопців, які розважали двох інших спарингом. Незважаючи на те, що вночі вдарили приморозки, складалось враження, що їм не холодно.
- Хто виграє? - запитала я у Рівіса.
- Вальдегор. Спочатку йшли на рівних, але Леорі не витримує темп, почав видихатися.
І чому я не здивована? Мабуть, згадала слова Філла, що якщо буде дуель між цими двома, то вампір виграє. І дійсно - ще декілька хвилин, й Леорі втратив свого меча, який приземлився майже у моїх ніг.
- Доброго ранку, - привітався зі мною посміхаючись вампірчик. - Ти вже вмилася? Готова до тренувань?
- Я, мабуть, сьогодні пропущу, - не хотілося ганьбитися на очах сторонніх. - Краще піду, поплаваю.
Підхопивши рушник, я пішла до невеличкого струмка, розташованого неподалік від нашого табору, в якому не тільки неможливо плавати, а й утопитися - настільки дрібний він був.
***
Зону вирішили залишити опівдні, попередньо ще раз обстежив лабораторію та ретельно замаскувавши прохід. Але не встигли ми й кроку зробити, як небо затягло важкими хмарами, і нас накрила холоднюча злива. Ховатися довелось у вежі - лише тут був хоч якийсь дах. А від спроби розігнати за допомогою заклинання, мене відмовив Леорі: від води несло магією спостереження. Я, грішним ділом, в першу чергу подумала на декана - йому міг запросто ляпнути Віткар, куди мене біса понесли. Але на це заклинання дивно реагував Вальдегор. Він тихенько гарчав, а його червоні очі аж світилися - чим лякав другокурсників. Хлопці ретельно переховували страх, але я його відчувала.
- Я скоро повернусь. Лише дещо перевірю, - сказав вампір й, не чекаючи зайвих питань чи заперечень, вискочив із вежі.
Поступово злива посилювалась, блискавки все частіше освітлювали небо. У повітрі з’явився новий неприємний запах, від якого в мене з очей покотилися сльози. А ледь чутний гул посилився настільки, що його почули всі.
Відчуття небезпеки охопило мене. Я підскочила до виходу з вежі, та почала озиратися в пошуках загрози.
- Ята, - звернувся до мене Леорі, що стоячий поруч. - Самідір обернувся вовком із рогом, а в тебе на шиї з’явилася луска. Що відбувається?
- Небезпека.
- Яка? Звідки?
- Не знаю. Ще й Гор не повертається. Не подобається це мені.
- Ходімо на розвідку. Та стій - зараз на нас накину заклинання не промокання, - схопивши мене за руку, зупинив хеда.
- А он і Вальдегор, - відвернув нас голос Імара. - Що він робив в будинку?
- Це не Гор, - дістаючи лук зі стрілами з браслету, відповіла я.
Леорі, також не зводячи очей від незнайомця, замотаного в плащ, дістав свій меч.
- Стій! - викрикнула я, натягуючи тятиву. - Хто ти?
Незнайомець зупинився, але не завмер. Те, що прийняла за плащ, насправді виявилось крилами - після розгортання яких я змогла добре роздивитися гостя.
Він більш нагадував двометрову мураху: шість лап, жало та дуже схожа голова - особливо очі й щелепи. Лише більш кремезний.
- Ларгінець, - тихо промовив Леорі.
- Хто? - перепитала я.
Мені не подобався стан хлопців - налякані, наче приречені на смерть.
- Нижчий демон. Його неможливо вбити. Від нього неможливо сховатися. Наша єдина перевага - кількість. Може, вдасться поранити настільки, що він не буде здатен нас переслідувати.
Наче цитуючи підручник, відповів хеда.
- Це ми ще подивимось. Чи ти вже готовий помирати? - запитала я, ховаючи лук.
- Це божевілля, але просто так не віддам своє життя, - запевнив мене він.
- Але помолитися не завадить, - додав Імар, бо з будівлі вийшло ще двоє демонів.
- Можеш й помолитися. А я бачу чудовий привід розважитись. То ти кажеш - його не можливо вбити?
- Можна, але не магією, - відповів Леорі.
Яка гарна новина.
В моїй крові вирувало дике й перворідне бажання полювання. Хотілося обернутися повністю і розірвати на шматки цих тварюк. Приятелі на мене дивились, як на божевільну. Ще б пак - замість того, щоб дістати зброю, я зняла куртку та чоботи. Але пояснювати нічого не збираюсь.
- По одному на нас, і один - на вас. Впораєтесь? Дір, ти готовий?
- Гаррррр, - було мені відповіддю.
- Стій, - крикнув моїй спині Леорі. Але запізно. Я вже наблизилась до першого демона.
Ларгіньці часу не витрачали та утрьох накинулись на мене, дістаючи зброю - довгі списи.
Й почалося.