Один із демонів одразу накинувся на Діра. Але фамільяра не так просто було дістати - той за лічені секунди міняв облік з вовка на білку-мутанта, та назад тим самим уникаючи атак. Увагу ще одного вкрав хеда з друзями.
Те, що з першого погляду прийняла за панцер, насправді виявилось обладунком, на якому мої пазурі залишали не глибокі подряпини. Діставати мечі не було сенсу - вони навряд чи завдадуть більше шкоди. Що там Леорі казав? Вбити можна, але не магією. Тож я намагалася дістатись до голови та просто її відірвати. Без голови ніхто не живе.
Несподіваний викрик Імара на мить відволік мою увагу - і я проґавила момент, як мене схопив за ногу жбурнули. Не знаю, куди саме демон збирався мене закинути, але, перелетівши через стіну, опинилась в будівлі. Добре, що дах був відсутній. І побачила те, чого не очікувала.
Портал! І не просто портал, а стихійний, а отже - нестабільний. Він наче весь складався з чорного диму та блискавок. І з нього виходило ще два демони.
Все. Терпець урвався.
Пазурі при повній трансформації більш міцні та довгі. Та й вогнем плюватися зручніше.
Дракон став несподіванкою для демонів. Неприємною несподіванкою. Я добре відчула їх стурбованість. Але не страх. Шкода. Може, замість бійки вони б повернулися туди, звідки прийшли, щоб уникнути поразки.
Самовпевненість - це добре. Мабуть.
Першим, що я зробила після перетворення - випустила стрмінь вогню. А за ним - ще й ще, перетворюючи простір на суцільну пожежу. Навіть дощ не міг її загасити. Добре, що вогонь не шкодив мені - я навіть не відчувала жару, тож з легкістю маневрувала між охоплених полум’ям демонів, які корчились від болю - та відривала їм голови.
Не знаю, як у підручниках, але в реальному бою ці ларгінці не такі вже й невразливі.
Впоравшись із останнім, добре, що з порталу більше не лізли, бо його вже не було, я вибралась з будівлі - і завмерла на порозі.
Три демони, що встигли вийти надвір, мертвими лежали на землі, а над ними стояв весь забруднений кров’ю Вальдегор. Його пальці скручені, наче в судомі, а саму руку він направив на компанію другокурсників, наче чаклував на них. Поруч із непритомним Імаром, що сплавав кров’ю, сидів Рівіс. А ледь тримаючись на ногах, Леорі погрожував Гору мечем. Самідір же знаходився біля входу, не ризикуючи зайти в вогняну пастку.
- Дракон! - голосно викрикнув наляканій Рівіс, тикаючи в мене пальцем.
Леорі перевів напрямок свого меча в мій бік, намагаючись вирішити, хто становить більшу загрози: вампір чи дракон.
- Опусти меч і дай оглянути Імара, - промовила я, наблизившись до хлопців. Вміння розмовляти у вигляді дракона з кожним разом було все краще і краще. Тож мене мали добре зрозуміти.
- Ята?! Це ти? - здивовано запитав другокурсник, усе ще не ризикуючи опустити меча.
- Я. А ти хто думав? Головний в лусці? Й припини погрожувати Вальдегору.
- Аже ж він вампір.
- То й що! Декан, наприклад, спокійно прийняв цю інформацію. Навіть розмірковував, як його офіційно до школи прийняти. Тож опусти зброю й дай оглянути Імара. Я навіть звідси чую, як його серцебиття слабшає.
Леорі обернувся, щоб отримати підтвердження моїм словам. Рівіс, хвала силі, не став спростовувати.
- Моїх знань не вистачає, - тихо сказав майбутній цілитель, ніби вибачаючись за свою недосвідченість.
Хеда меч опустив, а Вальдегор одразу кинувся до пораненого.
- Я довго не зможу тримати його в цьому світі, - звернувся вампір до мене.
- Що ти пропонуєш?
- На вампіра перетворити не дам, - вліз Леорі.
- Я й не зможу. Потім поясню чому. Мені потрібна кров. Кров дракона.
Це мене збентежило, але я частково трансформувавшись прибрала луску з обличчя.
- Я готова, - й повернулась до майбутнього бойовика.
- До чого? - не розуміючи про що йде мова, запитав Леорі.
- Єдиний спосіб отримати мою кров - це розбити мені носа.
Хлопець розгубився.
- Я не можу цього зробити.
- Ти хочеш, щоб ми урятували життя Імара? Тоді бий.
Хоч я й не мазохіст, але життя має стояти на першому місці. Леорі вагався. Гор був зайнятий підтримкою життєдіяльності, Рівіс сам потребував допомоги. Плюнувши на цих лицарів без лат, я, прибравши луску з лівої руки, вирішила саму себе подряпати. На здивування вийшло з другого разу - й одразу підставила рану до рота вампіра. Загрози, що друг вип’є всю кров не було, рана затягувалась майже на очах. Але цих краплин вистачило щоб відновити резерв, витрачений на знищення демонів.
- Не заважайте, - тільки й сказав вампір та узявся за зцілення.
Ми відішли.
- Декан дійсно знає про нього? - пошепки запитав хеда.
- Так. Він разом з Німідором на початку осені перевірили й відпустили. Звісно, про те, що Гор - вампір, радили мовчати, попрти те, що по Маг-Рівіку ще одна вампірша гуляє. Мовляв, для простих розумних і її вистачить, доки не звикнуть.
- А хто ще знає про нього правду?
- Філл та Улла. Ще Террі, - про Віткара не стала згадувати.
- Це твій друг-ельф?
- Так.