На цьому розмова згасла, й надалі ми в тиші спостерігали як Вальдегор чаклує. Як його руки, наче метелики, пурхали над тілом Імара. Як сила вампіра - ледь помітне свічення - переходила від нього до пораненого. Як серцебиття все більш рівномірно б’ється в грудях. Дощ тим часом припинився, а хмари почали розходитись.
- Зараз він спить. А коли проспиться - буде як новенький. Кого наступного підлатати? Рівіс?
Й не чикаючи дозволу почав зцілювати чергового пацієнта. Наступним був Леорі, на мені ж вже жодної подряпини не було.
Очікуючи поки Імар прийде до тями, я з Вальдегором вирішили перевірити будівлю, де перебував портал. До нас також приєднався Леорі. Самідіра я ледь вмовила залишитись - охороняти зовні.
Всередині лежали два обгорілих тіла, а самі стіни трималися лише дивом. Від порталу не залишилось й сліду.
- Про що думаєш? - запитав Вальдегор.
- Про декана. Розповісти йому, що тут відбулося, чи замовчати?
- Й якого висновку дійшла?
- Звісно, розповім. Хай йому грець.
- Разом підемо. Як отримувати догану, то вдвох. Може не так сильно буде лаятись, - запропонував Леорі.
- Але про одне прошу замовчати, - попросив вампір. - Про те, що я зцілив Імара. Мені й так від учителя перепаде.
- А що то була за магія? Я бачив й не раз як зцілювали, але це щось інше.
- Це суміш зцілення та некромантії. Я вже місяць вивчаю обидва напрямки.
- Але об’єднувати їх вдавалось лише елметам! - здивовано викрикнув хеда.
- Тому й прошу, про мене не розповідати. Не вистачало знов купу питань та перевірок проходити у Німідора.
- Будемо мовчати. Але й не обіцяю, що вдасться тримати довго це в таємниці. Рано чи пізно, не знаю як, але Лавер постійно про все дізнається, - запевнив хлопець. - Хотів запитати: Ята, а чого ти й досі в напівтрансформації? Відчуваєш ще загрозу?
- Ні. Просто в мені з одягу вижили лише чоботи та куртка.
Леорі почервонів, наче томат зрілий. До нього щойно дійшло, що під лускою я повністю гола.
***
У місто ми повернулися пізно ввечері. Другокурсники одразу ж пішли до Фіони з подругами, щоб переконатися, що з ними все добре. А я з Гором - додому. І, залишившись наодинці, розповіла йому, що помітила: самої зони до міста за нами спостерігала зграя незнайомих вовків-перевертнів.
Першого дня тижня пан Калрін Лавер спокійно вислухав нашу з Леорі розповідь про злогоду в зоні. Потім хлопця відпустив, а зі мною провів чергове заняття з контролю емоцій. Задовольнившись моїми результатами, відпустив й мене, а наступного дня, забравши з уроків, потягнув до аномальної зони.
- Некромантією смердить гірше, ніж на фермі гноєм. Таке враження, що тут відбувся конкурс: хто швидше підійме мерця. Та не один, а декілька.
Декан дійшов такого висновку після завершення двох годинної перевірки магічного фона цього місця. Хоч некромантія й була офіційно дозволенна, за її практикою пильно слідкували, тож я побоювалась, аби декан не здогадався, що й Вальдегор тут руку приклав.
- Залишки кісток вже майже розтягли на “обереги” селяни. І нащо вони їм здалися? Користі - нуль. Але декілька вдалося знайти. Сподіваюсь їх зможемо дослідити, - завершивши розгрібати попіл, декан подивився на мене. - Більше подробиць пригадати не вдалося?
Я чесно намагалась, але запах згарища заважав зосередитися. Та дещо все ж змогла згадати.
- Портал був тут, - тикнула я рукою майже в центр попелища. - Він не мав стабільної форми, але навряд перевищував півтора на півтора ларка. Ще, на відміну від наших, у нього була відсутня рама. Але найбільше лякало те, що він клуботався - наче не портал, а пожежа. Та ще з нього інколи виривалися блискавки. А! Ще згадала. Якось дим розійшовся, і мені, на тій стороні порталу, вдалося розгледіти контури ще одного демона. Він, на відміну від ларгінців, мав лише дві руки, а на його голові були велетенські роги. Чи то шолом такої форми. Часу розглядувати його більш ретельно не було - я майже одразу розпочала пожежу.
- А він тебе помітив? - з тривогою в голосі запитав Лавер.
- Так. Я це відчувала. Й не тільки бачив - ще й добре розгледів та запам’ятав.
- Звідки така впевненість?
- Я відчула. Він дуже здивувався, коли я перекинулась драконом.
- Це не добре.
- Знову будеш наполягати на цілодобовій охороні?
- Оцінюючи, як ти впоралась з ларгінцями, то буде марна трата ресурсів.
Нарешті. Й пів року не пройшло.
- Але..., - продовжив декан, та я його перебила:
- Хтось наближається.
- То Німідор. Треба це місце взяти під охорону.
Але декан помилився - це були селяни, які ще не встигли набрати “оберегів”. Розігнавши шукачів, ми присіли в очікуванні ельфа з загоном охоронців. А щоб не гаяти час, декан вчив як встановити зв’язок з фамільяром, щоб бачити його очима, на відстані.