- Питань немає, - відповів Леорі.
- В мене також, - додав Конн.
Феттер ударив першим. Заклинання я не впізнала. Чи знав про нього хеда - не відомо, але другокурсник з легкістю зупинив його щитом.
Спочатку бій шов на рівних, але незабаром Леорі почав витісняти супротивника. Та чужинець не здавався. Дуель тривала хвилин п’ятнадцять, та в якийсь момент Конн був збитий з ніг черговим заклинанням. Перемога була за “королем” - про що гучно оголосив пан Лавер. Але тут раптово першокурсник витяг з голені ніж й метнув у Леорі, який стояв спиною до супротивника. Моя вогняна стріла опинилась швидшою за щит декана і точним ударом збила зброю.
Майже всі, хто був поряд, зі здивування подивились на мене.
І тут до мене дійшло. Ніж був дивним, і його бачили лише троє: Конн, я та декан.
- Дуель закінчена. Учні Ольше, Феттер та Ей’Крен - до мого кабінету.
***
В приміщенні було тихо.
Декан Лавер дивився на нас й мовчав, наче підбирав слова - як описати ситуацію без уживання нецензурної лексики. Ми ж не заважали - теж мовчали.
- Отже, - порушив тишу іллін, - учень Ей’Крен. Ви показали, що не даремно провели рік в цих стінах. Боролися з гідністю, хоча й стримувались, що затягнуло бій.
Від почутого Конн с недовірою подивився на суперника - не вірив, що з ним бились впівсили.
- Тепер ви, пан Феттер. Бити в спину - це низько. Це не гідно честі мага.
- А хай не повертається до ворога спиною, - пробурмотів Конн.
- До ворога?! - вибухнув Лавер. - Запам'ятай хлопчисько: між чарівниками не повинно бути ворогів. Конкуренти - так. Суперники - так. Але не вороги. Вороги - це ті, хто спалює нас живими, саджає наших дітей на палі. Вороги - це немерці, що блукають на кордоні Дикого Лісу або виповзають з аномальних зон. Чому, ти гадаєш, кожен маг, який себе поважає, їде до кордону Вільних Земель? Якщо ми їх звільнимо - принаймні частково - то отримаємо дім, в якому будемо вільними. Тому що не сьогодні - так завтра, не наділені магічною силою, знову підуть на нас війною. А хто прикриє твою спину? Я відповім: такі ж самі маги, як ти. Але якщо під час навчання ти будеш бити в спину - чи будуть вони прикривати твою в справжньому бою? Можеш не відповідати. Просто подумай над моїми словами. Я вважав, що Тадер Дуфф, взявши вашу компанію в особисті учні, не тільки дав основи магії, але й прищепив кодекс честі. Але, здається, старий помилився. Я напишу йому - нехай це буде його головний біль. Ви можете бути вільними. Ольше, залишіться.
Двері закрилися голосніше, ніж слід, але іллін навіть не звернув на це уваги. Або прикинувся, що не звернув.
- Зараз же поговоримо про тебе, - дочекавшись коли ми залишились на одинці, продовжив чоловік.
- Дивно. А я думала - про те, чому ви збрехали на рахунок Дикого Лісу.
- Я не брехав. Хоча з нього й очікується вторгнення, та не згасає надія його оминути. Тому повернемось до тебе. Як ти побачили напад?
- Я його скоріше відчула, - зізналася, хоча було бажання не відповідати. З вередливості. Але все ж розуміла: вічно грати в мовчанку не вийде. Та й не моє життя ми зараз обговорюємо. - Мене оточували азарт, заздрість, відчуття переваги тощо. Але також - злість та бажання не програти. Навіть не знаю, що було спочатку: помітила ніж, а потім створила стрілу, чи навпаки. Але жбурнула вогняним заклинанням чисто рефлекторно. Мабуть, потрібно було спочатку обміркувати, а потім атакувати.
- У цьому випадку твої рефлекси спрацювали як потрібно. Але в мене інше питання: ти впевнена, що бачила саме ніж?
- Так. А що, це було щось інше?
- То була не справжня зброя, а заклинання у вигляді ножа. Воно було сховано ілюзією невидимості, тож те що ти його побачила - дивовижно.
- Я бачила, як Феттер витяг його з чобота, - приголомшила черговою заявою.
- Недобре, - тільки й сказав на це декан. - Якщо ти вже закінчила ображатися та додатково займатися у Стера, треба продовжити заняття з емпатії. Тим паче, твій артефакт майже не допомагає.
Чоловік змінив тему розмови, щоб раптово чогось не сказати того, що знати мені не потрібно.
- Я питала про це в пана Прієра. Він зробить інший, особистий для мене. Але на це потрібен час. А з зіллями... Нам ще тиждень над ними чаклувати.
- От через тиждень й почнемо. Й не важливо, готовий буде артефакт, чи ні.
Я на це нічого не сказала. Заняття мені дійсно були потрібні. Тож я залишила кабінет декана знов в змішаних почуттях.
Листя на деревах поступово набували золотого кольору, а деякі вже навіть почали осипатися, прикрашаючи землю яскравим килимом. Тож я б захоплювалася красою академічного парку, якби не два "але".
Перше - це затягнуте важкими хмарами небо, що погрожувало в будь-яку хвилину учинити зливу. Друге - Конн та Бран, які вирішивши "серйозно" зі мною поговорити наодинці.
- Ти нас зрадила, - одразу видав Бран.
- Й не раз, - додав його приятель. - Перший раз ще в Дориму.