Сьогодні вночі я погано спала. Мені снилися демони - ціла армія їх стояла під стінами Маг-Рівіка та вимагала, щоб їх всіх прийняли до школи магії. Мабуть, саме тому я й прокинулась від ледь вловимого шуму. Прокинулась не сама, а разом з Самідіром. Ми подивились один на одного - чи не наснилось.
Шум ішов з Маг-Рівіка: хтось намагався обережно зламати замок та прокрастися всередину.
Переступаючи якомога тихіше, я наблизилась до вікна, з якого було видно двері. Темно як… як… як вночі. Тож єдине, що змогла розгледіти: відвідувач мені не знайомий. Високий, худий, наче складений з самих кісточок, з довгим хвостом, яким він розмахував від нетерпіння. Чекати, поки він доб’ється успіху, не хотілося. Тож нічого краще не придумала, як увімкнути світло. Злодюжку це добре налякало - тікав так, наче я за ним Самідіра в образі вовка послала здоганяти. Звісно, на вулицю я виглянула - так про всяк випадок, але далі порогу нікуди не пішла.
***
А от вранці, коли прийшла на роботу, на мене чекав не приємний сюрприз.
Виявилось, що не лише до мене вночі намагалися вдертися. Двері до крамниці були добряче подерті. Та не тільки в пана артефактора - майже в кожну магічну крамницю цієї ночі намагалися залізти. А в деякі - це вдалося. Навіть захисні артефакти та заклинання не вберегли. Із сусідній лавці готового зілля викрали майже весь товар, що був розлитий по пляшках. А в книгарні навпроти - з десяток рідкісних книжок і цілий ящик зі сувоями.
Нолан особисто обстежив кожне місце злочину - навіть до мене завітав. Та все марно. Ані за запахом, ані за магічним відбитком простежити, звідки прийшли крадії, було неможливо.
- Ята, - звернувся до мене пан Прієр, - ти зможеш сама трохи посидіти? Я схожу до майстра Грату, замовлю нові двері. А Джуліан щось запізнюється.
- Звісно посиджу, - погодилась я.
- Ваш онук в місті? - здивовано запитав Нолан.
- Так. Приїхав учора вранці. Допомагатиме мені в крамниці та навчатися родинним таємницям. Тож я піду. З вами, заступник голови, я сьогодні мабуть більше не побачусь, тож до побачення.
- До побачення, - попрощався перевертень, а коли ми залишились наодинці, запитав те, про що не очікувала: - Так це правда, що ти дракониця?
Й звідки вони дізнаються? Учора про це мене запитав Соренто, коли вдвох ходили до театру. Сьогодні - Сент Луй.
- Так, - чесно відповіла я.
- Зрозуміло, - тільки й промовив хлопець, та, не попрощавшись, залишив крамницю.
Довго розмірковувати, що означає це “Зрозуміло”, в мене не вийшло. Місто прокинулось, і до крамниці завітав перший покупець. Точніше - покупниці.
- Доброго ранку! - привіталася я, хоча з язика ледь не зірвалося: “Чого приперлися?”. Та зібравшись, змогла ввічливо запитати: - Чим можу допомогти?
- Нам потрібні переговорні пристрої. В цьому світі вони є? - одразу запитала Юліссія.
- Так, звісно, вони існують, - полумки додала: “І коштують як невеличкий будинок в селі”.
- А в цій... крамниці їх можна придбати? - продовжила розпитувати ельфійка.
- Так. От один з них, - та вказала на дзеркало в мій повний зріст, в важкій бронзовій оправі.
- А меншого розміру нічого не має? - скрививши свій ніс, так що стала схожа на пацюка.
- Є. Але вони працюють на невеличкі відстані...
- Місто охопить? - перебила мене Ренна.
- Так.
- Тоді покажи. Чого тягнеш кота за хвіст?
- Добре. Ось артефакти, зроблені за тією ж... еммм... технологією, що й велике, - та поклала на стіл невеличке люстерко - лише око в нього й можна роздивитися.
- Й скільки воно коштує? - продовжила допит Юліссія.
- Два з половиною джуба, - й посміхнулась. Витягнуті пики були варті цього моменту.
- Нічого собі! А дешевше немає?
- Дешевше - лише скриньки-телепорти для листів.
- Скриньки завеликі, та й писати часу немає. Я придумала - зроби нам знижку. Нам потрібно чотири.
Ага, значить хлопцям не потрібно.
- Не можу. Я тут лише продавець. Якщо хочете знижок, раджу дочекатися пана Прієра. Лише він вирішує, за скільки продавати свої роботи.
- А чого це ти нам грубиш? - несподівано подала голос Ліона.
Я навіть не знайшла, що відповісти на це звинувачування. Розмовляла я з ними як з іншими клієнта. Єдиною різницею - цим я не одразу пропонувала дешевші аналоги.
- Дай нам книгу скарг, - не вгамовувалась вампірша.
- Такої тут немає.
- Що означає “немає”? Який дикій цей світ. Я викличу поліцію.
- Викликай, - спокійно погодилась я. А що? Це буде весело - може, хоч кам’яний вираз обличчя Нолана зміниться?
Й коли до сварки долучились всі подружки, дверний дзвоник оголосив прихід чергової дійової особи.
- Що за галас? - з порогу запитав Джуліан, з яким я ще вчора встигла познайомитись.