Поява молодого ілліна змусила дівчат перестати поводитися як базарні торговки. Вони заспокоїлись й вже жалісними голосками почали розповідати, яка я погана - грублю їм та відмовляюсь продавати товар за ціною, яка їх влаштовує. Може, на пана Прієра це б і подіяло, та не на Джуліана. Як я встигла помітити - на першому місці в нього робота, потім знов робота, а розваги взагалі - марна трата часу. Тож він не повівся на засмучені, гарненькі обличчя.
- Якщо пані Ята каже, що дзеркала коштують два з половиною джуба - це означає, що вони коштують цих грошей. Й продати їх дешевше - немає можливості. Візьміть два замість чотирьох.
- Але ми хочемо кожна своє! - пускаючи сльозу по щоці, не здавалась Юліссія.
- Тоді влаштуйтесь на роботу. Назбирайте потрібну суму й приходьте до нас, - при цьому хлопець так відверто посміхнувся, що навіть я повірила в його щирість.
При слові “робота” обличчя дівчат знов перекосило. Зрозумівши, що від Джуліана нічого не доб’ються, залишили крамницю.
- Доброго ранку! - вже зі мною привітався хлопець.
- Доброго. Бачив, що сталося з дверима?
- З дверима бачив. Але дай відповідь на одне питання: чого не користуєшся даром емпата? Заспокоїла б їх, та виставила за двері. У мене й досі мурахи по шкірі від цих дівах. Влаштували цілу виставу. Таке відчуття, що колишню наречену зустрів - та не одну, а зі злими сестрами-близнючками. Жах.
- Невже так погано?
- Чесне слово. Я від весілля в степ втік. Добре, що вона не стала очікувати, й швидко знайшла собі іншого.
- Казку розповідаєш.
- Та ні, все правда. Я ж як і ти, емпат - тому недобрі наміри завжди передчасно відчуваю. Так що в тебе з силою?
- З силою все добре. Навіть контролюю - хоча й ношу захисний амулет. А щодо цієї компанії - вони викликають у мене лише негативні почуття. Тому й не ризикнула.
- Може, й на краще. А тепер детально про двері. Що відбулося?
Я й розповіла. А також не забула додати, що й до мене вночі приходили. Нащо - незрозуміло. Крамницю ж я ще не встигла відкрити.
Сьогодні знов зранку була злива. Щось зачастили вони в цьому місяці - поки дійшла до школи, ледь не промокла до нитки. Добре, що вже встигла вивчити водовідштовхувальне заклинання, на відміну від інших учнів школи. Майже всі перші та другі курси в коридорах намагалися один одного висушити.
- Ти вже чула? - запитала мене Улла на початку уроку з зілляварства.
- Що саме? - уточнила я, бо щось краєм вуха чула, але прислухатися не було настрою.
- Вночі на кількох дівчат напали. Ті, що, вижили потрапили до лікарні з рваними ранами та слідами укусів. Мені за сніданком Фіона розповіла - якраз їх зміна була.
- Може, й правда з аномальної зони якась потвора до міста потрапила, - додала Окдана. - Ти обережніше, коли повертаєшся додому пізно. Вже знов ніч довше дня, темніти рано починає.
- Мене завжди проводжають.
- Ага, я чула. Заступник голови магічної варти особисто, - щиро посміхнулась Астра. - Але все одно, будь обачнішою. Може, тобі тимчасово до нас в гуртожиток переїхати?
- Дякую, але не хочу вас турбувати. Та й мене охороняє не тільки Нолан, а й ця сонна білка-мутант, - тикнула я пальцем в Самідіра, що згорнувся клубочком на столі.
Фамільяр на мої слова солодко позіхнув та знов встромив мордочку в пухнастий хвостик. Він пів ночі не спав і на щось стурбовано реагував. На щось таке, чого не відчула я. Лише одне - загроза. Але що саме є її причиною - невідомо.
Мої спроби в телепортуванні з “пасажиром” нарешті принесли результати. Правда, пасажиром міг бути лише Самідір в образі все тієї ж рогатої білки. Та все ж приємно - крок за кроком до повного опанування силою.
Сьогодні скориставшись сонячною погодою, я з кошиком їжі телепортувалася разом з фамільяром до Гаяв-Тока.
Осінь охопила покинуте місто цілком, прикрасивши його всіма кольорами, аж неможливо відірвати очей: червоне, жовте, помаранчеве листя вкривало дерева та землю так щільно наче килим, що бруківки майже не було видно. Вітерець погойдував гілки, час від часу зриваючи з них ще кілька листочків - і ті неспішно опадали вниз, ніби знали, що поспішати вже нікуди.
Навколо - майже тиша. Лише десь далеко, ледь чутно, щось цвірінькало. Птахи, мабуть, не зважились полетіти й вирішили зустріти зиму саме тут. Хоробрі чи божевільні - хто їх знає.
Ми з Самідіром вийшли на берег річки - широкої, спокійної, такої, що, здається, і сьогодні здатна прийняти корабель, як і багато років тому. Знайшли лавку, яка ще дивом трималася, не провалившись у траву, й зручно вмостилися. Я дістала їжу, Самідір дістав цікавість. Поки я доїдала, він, обернувшись на вовка, метлявся туди-сюди, ганяючись за чимось невидимим. Можливо, за привидами минулого. А може - просто за осіннім листям, що кружляло в повітрі.