Звинувачення в мою адресу були незрозуміли, бо, незважаючи на зусилля Айши, стосунки з дівчатами з мого класу були добрими. Так, вони мені трохи заздрили, але завжди зверталися за допомогою, запитували, консультувалися - та ніколи не звинувачували.
Ректор Варлін прийшов не сам, а в компанії з деканом. Лавер ретельно оглядав місце події, тоді як ректор допитував мене, сидячи за викладацьким столом. Я ж поетапно розповідала про кожен свій рух.
- Вини учениці тут немає, - підвів підсумок декан.
- Але поранена дівчина стверджує протилежне.
- Ви ставите під сумнів мою компетентність?
- Що ви...
- Зараз ми ще поговоримо з дівчиною, а ви їй краще призначте додаткові завдання. Оскільки вона не в змозі розрізнити, де сама винна, а де - допомагали. І ще. Ви знаєте що робити.
- Так і зроблю. І те, і інше, - пообіцяв Амергі.
- Вас же, пані Ольше, чекаю у своєму кабінеті після закінчення занять, - додав декан.
- Звісно.
Хотілося запитати: “Нащо?”, та розуміла недоречність.
Дочекавшись, коли за керівництвом зачиняться двері, магістр звернувся до нас.
- На жаль, на сьогодні практика закінчилася. Решту часу ми витратимо на лекцію про безпеку. Також на наступний урок підготуєте письмову роботу на цю тему. Що ж, почнемо.
Всі дістали конспекти, та під монотонне читання заскрипіли пір’ями.
- Що я чула? Ти намагалася вбити однокласницю! - проходячи повз, з насмішкою прогавкала Айша.
Ми з Філлом стояли біля кабінету ВННтН, занурені у читання попередніх лекцій, як раптом на горизонті намалювалось ЦЕ… незмінне джерело проблем.
- Звернись до цілителя, бо в тебе великі проблеми зі слухом! - вибухнув Філлігран, перш ніж мені вдалося відкрити рот.
Не знаю, як Айша, а я від цих слів, ошаленіла. Тихий та непомітний хлопець сьогодні явно встав не з тієї ноги. Я лише зараз помітила, наскільки роздратованим був друг - і причиною цього була не Каштанка. Захисний артефакт, нещодавно придбаний в пана Прієра, досить добре захищав від впливу чужих емоцій. Він був виконаний в формі сережки, для чого довелося пробити вуха - в чому мені допоміг Вальдегор. Сама собі я не наважилась.
- Як ти смієш? Ти, нікчема, не смій навіть рота відкривати, а не то…
- Це ти ретельно слова обирай. А то зубів не дорахуєшся, - втрутилась я, бо шкіра Філла потемніла, а його очі погрожуючи спалахнули. - Між іншим, ми с деканом поспілкувалися де с ким - і з’ясувалась не надто приємна інформація: що хтось погрожуючи учням розправою змушує їх порушувати правила та закони. Не знаєш хто це?
- Ти на що натякаєш, безрідна?
- А ти здогадайся. Увімкни свій маленький мозок, та змасти в ньому шестерні - може розумна думка з’явиться. А зараз - рота закрила та пішла, куди йшла. Не турбуй інших.
- Ти ще пожалкуєш що зі мною зв’язалася. За приниження заплатиш. Ви обидва. Зрозуміло?
- Будемо чикати, - сказав Філл, при цьому тихо гарчав.
На останні слова дівчини я не звернула уваги. Але от цікаво: якщо не вмієш вийти переможницею у словесній битві - навіщо її починати? Я, наприклад цього не вміла, то й не лізла зайве.
- Як добре, що сьогодні на мені захисний артефакт, а то ходити Айші без голови. А тебе яка муха укусила? - запитала я друга.
- Потім розповім. Коли залишимося на одинці.
***
“Потім” наступило після закінчення четвертої лекції, коли ми засіли в бібліотеці.
- Я сьогодні отримав листа з дома, - розпочав Філл свою історію.
Однієї цієї фрази вистачило, щоб нагострити вуха. Це був перший раз, коли друг говорив про свою родину.
- Новини - не веселі. Батько захворів, але мати до нього не пускають. Вона переживає, що його спеціально чимось труять, щоб потім списати смерть на невиліковну хворобу.
- Ого! - тільки й змогла сказати. - А докладніше?
Хотіла - отримала.