- З другом. Я пам’ятаю. Тоді іншим разом. Я навіть знаю, коли він буде, - не втрачав надії Леорі.
- І коли?
- Тридцять п’ятого кветовія. Гулятиме все місто. Тож закінчуй свої справи - і нумо гуляти. Буде весело, обіцяю.
- Це запрошення?
- Так.
- Ну добре. Якщо гулятиме все місто - трохи виділю часу.
- Домовились. Бувай.
- Бувай.
Хлопець пішов, а я збиралася повісити сережку на місце, коли повернулися Філл з Уллою. І мене накрило - емоції, що лилися від цих двох: закоханість, бажання… і водночас чітке усвідомлення, що їм ніколи не бути разом. Аж мурахи по шкірі побігли від моторошності, тому поспішила повісти артефакт на місце.
Жах.
В цьому світі кожна раса боролася за чистоту крові, тому дуже рідко зустрічались змішані шлюби. А напівкровки частіше, були бастардами та вигнанцями серед родичів.
- Про що щебетали? - запитала Улла, вмощуючись на сусідньому стільці.
- Запрошував на якесь свято.
- На Еудірон. Свято цвітіння, - здогадалася дівчина.
- На що?
- Це свято квітів. Обов’язково на нього сходи. Якщо не хочеш з Леорі - йдемо з нами.
- Як не глянь, від свята не відверчусь. Добре, сходимо. А зараз може, ви знайшли де ця трава використовується?
Я мила посуд і міркувала, що робити далі. Сьогодні до мене "підкотив" ще один цінувач моєї "вроди" - на ім’я Асар. Хлопець також запросив на побачення. Я пообіцяла знайти для нього час на наступного тижня, і ми посміхаючись один одному розпрощалися. Цікавість - яку гидоту замислила Айша - зросла ще на декілька пунктів.
- Бачу, твої навички з кожним разом все краще й краще. Тарілки більше не б’єш, - сказала пані Тош застукавши мене за миттям посуду за допомогою магії.
Жінка вже давно дізналася, що я не та кого вона хотіла найняти. Десь за тиждень з’явилась дівчина й зі сльозами на очах почала розповідати, що вона заблукала й не змогла знайти дорогу. Цілий тиждень! Пані Тош звісно їй не повірила. Потім трохи на мене побурчала, але нарікань за час, що я в них вже встигла пропрацювати, не отримувала - тож мене залишили.
- Якщо робити більше нічого, то краще допоможи в залі. Сьогодні в нас співає бард, того великий наплив клієнтів.
- Добре, - погодилась я.
Підхопивши пусту тацю, направилась до залу. Але, зробивши декілька кроків, зупинилася: раптом зрозуміла куди мене кликали гуляти. Відступати було нікуди, а прикинутись хворою - пізно.
Перед тим як увійти до залу захотілося перехреститися. Але стрималася. По-перше, це навряд чи допоможе. По-друге - може бути неправильно розцінено.
Лоеорі був не сам, а в великій компанії приятелів. Окрім нього, зі знайомих мені тут був також Віткар, Фіона, Ванда та Олдрі. А також Айша зі своєю сварою. Був і похмурий хлопець, якого я інколи бачила поряд з Леорі й знала, що вони разом навчаються. Це був третій король. Ну й, звісно, ще трохи їх однокласників.
- Чого застигла? - відволік мене від думок голос Марік, доньки пані Тош, а по суміщенні - подавальниці. - Учні твої.
Мої, так мої.
- Доброго вечора, - привіталася я, підійшовши до столика.
- Ята! Ти все ж вирішила до нас приєднатися! - зрадів Леорі.
- Не зовсім. Я тут працюю. Тож, панове, що бажаєте? - сама посміхалась, та водночас намагалася не дивитися у бік Айши.
- Така важлива по школі ходить. А виявляється працює прислугою, - голосним шепотом сказала Інга, одна з подруг Каштанки.
Дівчата засміялися не всі.
- А я й не знала, що чесна праця в нас вважається чимось огидним, - відповіла їй Фіона. - Рано чи пізно тобі доведеться проходити практику у лікарні. Повір, перший час там будеш виконувати завдання типа: принеси, віднеси, прибери, відмий. І іноді це не лише ліки чи інструменти.
Ванда з Олдрі загадково посміхнулися. Я теж здогадалася, про що йшла мова.
- Простолюдинка була, простолюдинкою й залишиться, - не знаймо до чого тявкнула Айша.
Усі, окрім її друзів, з осудом на неї поглянули.
- Айша, я іноді думаю, що голова в тебе - лише для прикраси. Може, хоч іноді будеш використовувати її за призначенням? - запитав хлопець з червоними очима, колір яких видно було навіть у напівтемряві. - Бо з кожним твоїм вчинком я краще розумію твого батька. Взяти нову дружину - це розумне рішення.
- Ми звідси йдемо, - підскочила Айша, схоже її вжалили в болюче місце. - Тут смердить напівкровками! Ніколи не думала, Леорі, що ти зв’яжешся з таким непотребом.
- Це ти на мене натякаєш? - запитав Віткар. Я вже знала, що він був наполовину людиною, а наполовину - вінором.
- Та ні. Скоріше на мене, - обізвався червоноокий. - Бо ти, не зважаючи на незаконне народження, поки вважаєшся єдиним спадкоємцем. А от родина моєї матері відреклась від неї ще до її народження. Хоч моя бабка і мала старовинний титул, та я ж назавжди залишусь виродком брудної байстрючки. Так Айша? Бо такі, як я і Віктар - живий доказ того, що аристократи іноді люблять повалятися у багнюці.