Погода сьогодні була досить спекотна.
Зелені корони дерев. Яскраві квіти на клумбах, барвисті метелики, що тремтять над ними. Спів птахів. Все це створило відчуття легкості та радості в душі. Хотілося розстелити на траві ковдру й влаштувати пікнік. Чи почитати книжку - звичайний роман, а не довідник.
- Ята! Ята! - відірвав мене від мрій голос Олдрі. - А що ти тут забула? Чи нарешті вирішила завітати до нас в гості?
- Майже. Моя подруга з однокласницями заселяється в одну з кімнат. Зараз вони там прибирають, а я тут гуляю - не заважаю їм.
- Тоді ходімо до нас.
Згадавши про запах всередині, мені одразу захотілось відмовитись, але цікавість - як живуть знайомі пліткарки - переважило. Я погодилась. Й мені одразу в руки сунули важкий пакунок, від якого пахло смаженим м’ясом та приправами.
Дівчата мешкали на першому поверсі, поряд із кухнею. Їхня кімната була ще меншою, аніж та, в якій належало жити Уллі. Щоб хоч якось збільшити простір, старшокурсниці здвинули два ліжка поряд, а трете - розібрано стояло в чолі, наче бильце. Це дозволило втиснути біля вікна два столи. Але вільного місця на них не було: купа сувоїв, книги, нотатки, флакони, котел, ножі, одяг, трави та ще багато чого іншого - я навіть обгризену кістку там помітила. Біля дверей розмістилась шафа з одягом. А от зі стільцями тут все було гаразд: аж шість штук стояло біля столу.
- Доброго дня, - привертаючи до себе увагу, привіталась я з іллінками. Дівчата сиділи за столом і зосереджено щось читали.
- О, привіт. Ти проходь, не стій на порозі, - схопилась Фіона та, забравши з моїх рук пакунок, вказала на один з вільних стільців.
Я сіла, а стілець піді мною неприємно скрипнув.
- Нам пощастило вибити цю кімнату, - не звернувши навіть увагу на звук, продовжила Фіона. - Раніше ми жили в іншій. Звичайно, тут менше місця, але без злісних сусідів.
З цією заявою я погодилась. Нема нічого гіршого, аніж жити в кімнаті зі стервою. Та не втрималась - й голосно чхнула.
- Не подобаються умови? - жартома запитала Ванда, дивлячись як я морщу носа.
- Навіть не знаю. Щойно бачила кімнату, де буде жити Улла і трохи не розумію - невже за допомогою магії все це не можливо полагодити?
- Можна. Але надовго не вистачає. Хоча б раз на тиждень якийсь розумник начаклує щось таке, що вчителям доведеться використовувати заклинання скасовування - от все й злітає, - пояснила Фіона. - Тому багато хто, як тільки починає хоча б щось заробляти, шукає житло в місті. Ми також працюємо в міській лікарні: миємо, прибираємо, чистимо, гуляємо з хворими. Іноді довіряють приготувати прості зілля, чи обробити заклинанням легкі рани. Ось влітку плануємо поїхати до сіл поряд з Диким Лісом. Мисливцям за потворами завжди потрібна допомога цілителів.
- Ого, які плани! А не страшно підходити до кордону? - здивувалась я. Наскільки мені було відомо, цю територію намагались уникати якомога більше розумних.
- Трохи лячно, але потрібна практика, - відповіла Ванда. - А в тебе які плани?
- Ще не вирішила. Чекаю відповіді від друга.
- А цей друг мешкає не в Маг-Рівіку? - запитала Олдрі, люшитка до цього займалась тим, що прибирала зі стола, а зараз на відносно чистій поверхні розставляла тарілки.
- Ні. Він аж в Енаріоні.
- Він ельф?! - здивовано вигукнули дівчата.
- Так, а що?
Моє здивування було викликане тим, що ельфів в Маг-Рівіку та в школі вистачало.
- Емммм. Ну, наші ельфи відрізняються від північних. Наші, чи ті які мешкають в змішаних містах, не такі зарозумілі засранці, як їх родичі з лісу.
- Не можу сказати про всіх, але Террі важко назвати зарозумілим засранцем, - стала я на захист друга. Вухастик, звісно, інколи поводився так, ніби світ обертається навколо нього, але ніколи не ставився до мене зневажливо.
- А він дозволяє називати себе не ельфійським ім’ям? - запитала Олдрі.
- А “Террі” - не ельфійське ім’я?
- Так, - підтвердила Фіона. - Взагалі-то багато ельфів, що мешкають поза Лісом, мають більш загальні імена. У тебе в групі ж є ельфи. Ти помітила, що в них є прізвища? Так от, у енаріонських ельфів справжніх прізвищ немає - лише прозвиська, наприклад: Елодарг Світлоносний чи Ардинала Зоряна.
- Прозвиська? - перепитала я, трохи здивовано. - Але ж це звучить як щось несерйозне.
- Залежно від того, хто дає й з якою метою, - знизала плечима Фіона. - Для ельфів з Енаріону ім’я - це частина особистої магії. Вони рідко відкривають справжні імена стороннім. Натомість вигадують образ - і обирають прозвище, яке його підкреслює.
- Тобто “Світлоносний” - це, скажімо, не родове прізвище, а якесь… поетичне псевдо? - припустила я.
- Саме так, - кивнула Ванда. - Ельф може змінити своє прозвище кілька разів за життя. Залежно від того, ким себе відчуває. Особливо, якщо він маг або воїн. Або просто закохався в нову версію себе.