- Погано. А чи пам’ятаєте щось про час між колишнім життям та теперішнім? Де ви були? Що робили? Може, з кимсь спілкувалися? - продовжив допит ельф.
Я замислилась, бо дійсно трохи згадала про той час, як зручно мені було й нікуди не хотілось йти. А ще - з самого початку перебування вже в цьому світі знала, як мене звати, та що я “замовляла” для нового життя - від магії до сірників. Та про це не стала розповідати, ельфа навряд це цікавило, хвіст ставлю. Розповіла лише зручність та лінь.
- Небагато. А точніше - майже нічого, - підвів висновок госторовухик.
- Може, воно й на краще. Неможливо сумувати за тим, про що не пам’ятаєш. А що ви там казали про переслідування? Можна з подробицями - хто й навіщо? - запитала я.
Чоловіки, як по команді, подивились один на одного, ігноруючи хіба що Віткара як наймолодшого.
- Треба розповісти, - оголосив декан.
- Впевнений? - з тривогою в голосі запитав Дотр.
- Так.
- Тоді сам й розповідай, - махнув ельф.
- В нас є підозра, що на тебе полюють жерці, - почав Лавер. - Та хочуть вбити.
- Нащо?! - здивовано запитала я. Ось чого-чого, цього точно не очікувала.
І тиша. Лише серцебиття виказувало, що знаходжусь не в музеї воскових фігур.
- Вони вважають тебе посланником Головного, - зібравшись, продовжив чоловік.
- Так це ж навпаки - добре для них. Якби я була дійсно посланником від Головного, мене б зустрічали з усілякими почестями, а не хотіли б вбити. Це якась несамітниця. І чому саме я? Окрім мене там було ще двадцять чотири розумних, серед яких знаходилось троє жерців.
- Що це саме ти - є докази в головному храмі Дориму, про які нікому зі сторонніх не розповідали.
- А як ви про це дізнались?
- Шпигуни є скрізь. Маги серед жерців, жерці серед магів. Але всім присутнім в цій кімнаті я довіряю. Кожен пройшов не одну перевірку, щоб стати членом ордена.
- То в вас ще й орден є?
Я злилася. Сильно. Хвіст навіть виліз. У Віткара аж очі збільшились, коли він його побачив.
- Я не знаю, який ти вчитель, але оповідач - жахливий. Давай спробую я. А ти закінчуй розмахувати хвостом, ще щось зачепиш та розіб’єш, - звернувся до мене Німідор.
Я уважно подивилась на ельфа. Той був ледь схвильований, але тримав себе в руках. Хвіст прибирати не поспішала, але й погрозливо розмахувати ним перед очима припинила. Лежить собі спокійно біля моїх ніг.
- Ти вже чула про війну між магами та жерцями. Отже, все почалось саме з цієї війни. А точніше - нашим богам знов захотілося влади. Вони накрутили жерців, мовляв, їм менше почали молитися, і від цього їх сила згасає. Чим менше сили - тим менше захисту. А коли не буде захисту, то в цей світ прийдуть демони. Величезна Темна Орда тільки й чикає, коли зможе пробити прохід. Але цього богам було замало - вони оголосили, що всі маги поклоняються демонам.
- І продали їм свої души, - додала я як припущення.
- Саме так. Почалась війна. Закінчити її вдалося лише з появою Головного. Як він розізлився на своїх намісників - я й досі зі здриганням згадую його появу.
Німідор не перебільшував - його серцебиття посилилось, а сам він аж посірів.
- Закінчивши війну, Головний знов залишив цей світ, але обіцяв спостерігати одним оком. Чи він наглядає, чи ні - не знаю. Та дванадцять наших богів зачаїли на нього образу. Та ще - це пророцтво в якому розповідається про посланника від Головного. Мовляв, відправить він до нас свого спостерігача.
- Тобто я - той самий спостерігач?
- Схоже на те. Тож повторю питання: що ти пам’ятаєш про минуле життя?
- Та нічого такого. Я ж уже казала. Знаю як користуватися порохотягом. Горизонтальні космічні кораблі, що літають на повній тязі - маячня. Що зірки мають свій термін існування. Що антибіотиками віруси не лікуються. Та багато ще чого. Але нічого пов’язаного з Головним.
- У зірок є термін існування? - вперше подавши голос, запитав Віткар.
Чоловіки спочатку подивились на нього, а потім - на мене.
- Так. Але не хвилюйтесь. Не один мільйон років пройде, поки зірка перетвориться на червоного гіганта. Потім - планетарна туманність та білий карлик ще є... А до цього були молекулярна хмара та протозірка. Щось кудись не туди розмова пішла.
- Так. Повернемось до того, що тебе хочуть вбити, - погодився декан.
- Як бачите це складно. Моя луска добре захищає від зовнішніх ушкоджень, а жодна отрута мене не бере.
Про галюцинації промовчала. На всяк випадок.
- То є добре. Але охорона не завадить, - знов заговорив Німідор.
- Цього мені ще не вистачало. Досить, що за мною всюди мій фамільяр ходить. Навіть спить поряд в ліжку.
- І лякає інших учнів своєю присутністю, - нагадав Лавер нещодавній неприємний випадок.
Одна з “домашніх хом’яків” Айші, Селеста, зробила чергову спробу мене образити. Та Самідір, що гуляв поряд, налякав бідолашну до втрати свідомості. Скандалу, звісно, не вдалось оминути, але я отримала офіційний дозвіл ходити по школі з фамільяром.
- Але зараз його з вами немає, - продовжив декан.