— Ви берете через край, мадам. Не драматизуйте докори сумління. Я знаю, що вам прикро від того, що сталося, і я згоден, щось треба було зробити. Але я також знаю, що цей випадок біля церкви не був поодиноким. Трагедія життя Крі в тому, що іншого вона й не знала. Це для неї було як сніг узимку. — Вони обоє подивилися у вікно. — Образи накладалися одна на другу, доки Крі не зникла під ними остаточно.
— Я повинна була щось зробити.
Вони на мить замовкли. Емілі дивилася на вулицю, а Ґамаш дивився на неї.
— Я чула, завтра буде хуртовина, — перервала мовчанку Емілі. — Передають штормове попередження.
— Обіцяють сильну завірюху? — Для нього це була новина.
— За прогнозом, може випасти до тридцяти сантиметрів снігу. Ви коли-небудь потрапляли в хуртовину? — запитала вона.
— Одного разу, коли їхав до регіону Абітібі[136]. Було темно, дороги були порожні. Я втратив орієнтацію. — Він знову побачив сніговий вихор у світлі фар. Тоді йому здалося, що той сліпучий стовп вбирає в себе весь світ. — Я повернув не туди й опинився в непроїзному місці. Дорога продовжувала звужуватися. Звісно, я сам винен. Я був упертим, — прошепотів Ґамаш, нахилившись до Емілі. — Ш-ш-ш… — Він озирнувся.
Емілі усміхнулася.
— Це буде нашим маленьким секретом. Крім того, я впевнена, що ніхто не повірить. І що сталося?
— Дорога ставала все вужчою і вужчою. — Він простягав уперед руки, звужуючи між ними відстань, доки його долоні не склалися, наче в молитві. — Уже майже неможливо було розгледіти дорогу, яка на той час перетворилася на звичайну стежку, а далі, — він перевернув руки долонями догори, — вона зникла, кінець. Лишився тільки ліс і сніг. Кучугури снігу до дверей машини. Ні проїхати вперед, ні повернутися назад.
— То що ж ви зробили?
Він завагався, не знаючи, що відповісти. Усі відповіді, які спадали йому на думку, були правдивими, але у правди є кілька рівнів. Він знав, про що збирається її запитати, тому вирішив, що вона заслуговує на таку ж повагу.
— Я почав молитися.
Вона подивилася на цього великого, упевненого в собі чоловіка, що звик командувати, і кивнула.
— Про що ви молилися?
Вона не відпускала його з гачка.
— Незадовго до того, як це сталося, ми з інспектором Бовуаром розслідували справу в маленькому рибальському селищі під назвою Бей де Мутон, що на північному березі річки Святого Лаврентія.
— Земля, яку Бог дарував Каїну, — несподівано сказала вона.
Ґамашеві була відома ця цитата, хоч серед його знайомих її мало хто знав. У 1600-х роках, коли дослідник Жак Картьє вперше побачив цей пустельний скелястий виступ у гирлі річки Святого Лаврентія, він записав у своєму щоденнику: «Це, напевне, та земля, яку Бог дарував Каїну».
— Можливо, мене тягне до тих, на кому лежить прокляття. — Ґамаш усміхнувся. — Можливо, саме тому я полюю на вбивць, таких як Каїн. Місцевість безплідна й пустельна; там практично нічого не росте, але для мене то майже нестерпна краса — звісно, якщо знаєш, де дивитися. Тут побачити красу легко. Вона всюди. Річки, гори, села, особливо Три Сосни. Але в Бей де Мутон краса не така очевидна. Її треба шукати. Вона в лишайнику на скелях і в крихітних, майже невидимих, фіолетових квіточках: щоб побачити їх, треба опуститися на коліна. Вона у весняному цвітінні морошки.
— Ви знайшли свого вбивцю?
— Так, знайшов.
Але його інтонація підказала їй, що це ще не вся історія. Не дочекавшись продовження, вона вирішила запитати.
— А що ще ви знайшли?
— Бога, — просто відповів Ґамаш. — У закусочній.
— Що він їв?
Питання було настільки несподіваним, що Ґамаш завагався, але потім розсміявся.
— Лимонний пиріг із меренгою.
— А звідки ви знаєте, що Він був Богом?
Розмова йшла не так, як її уявляв собі старший інспектор.
— Я не знаю, — зізнався він. — Він міг бути просто рибалкою. Принаймні одягнений він був як звичайний рибалка. Але він дивився на мене з іншого кутка з такою ніжністю, такою любов’ю, що я був приголомшений.
Ґамаш відчував велику спокусу опустити очі на теплу дерев’яну поверхню стола, де лежали його руки. Але Арман Ґамаш не піддався. Він дивився Емілі прямо в очі.
— Що зробив Бог? — запитала жінка тихим голосом.
— Він доїв свій пиріг і відвернувся до стіни. Мені здалося, ніби він її тер, а потім повернувся до мене з найпроменистішою усмішкою, яку я коли-небудь бачив. І мене переповнила радість.
— Гадаю, вас часто переповнює радість.
— Я щаслива людина, мадам. Мені дуже пощастило, і я це знаю.
— Здається, я розумію, — сказав Ґамаш.
