— їх смерть змінила мене. У якийсь момент я стояла у своїй вітальні, не в змозі зробити крок ні вперед, ні назад. Наче застигла. Ось чому я запитала про хуртовину. Це те, що я відчувала протягом багато місяців. Ніби заблукала в білій імлі. Безвихідь і страх. Я вже не витримувала. Я готувалася до смерті. Я не знала, як я помру, та знала, що більше не витримаю цю втрату. Я наближалася до кінця. Як ви в ту хуртовину. Заблукала, втратила орієнтацію, опинилася в глухому куті. Це, звісно, образно. Мій глухий кут був у моїй власній вітальні. Заблукала у найбільш знайомому мені, найзатишнішому місці.
— Що сталося потім?
— Пролунав дзвінок у двері. Я пам’ятаю, як намагалася вирішити, що робити — відчинити двері чи накласти на себе руки. Але дзвінок пролунав знову, і я не знаю, можливо, то була сформована соціальна навичка, але я зібралася з духом і пішла відчиняти двері. На порозі стояв Бог. У куточку його рота були крихти лимонного пирога з меренгою.
Глибокі карі очі Ґамаша розширилися від подиву.
— Я жартую. — Вона простягнула руку і, усміхаючись, на мить взяла його за зап’ястя. Ґамаш засміявся зі своєї довірливості. — Він був дорожнім робітником, — продовжила Емілі. — Йому потрібен був телефон. У руках він тримав дорожній знак.
Вона зупинилася, на мить відчувши брак сил. Ґамаш чекав. І сподівався, що на знакові не було нічого на кшталт «Кінець близько». Усе навколо поблякло й завмерло. У світі залишилися лише двоє людей — маленька, тендітна Емілі Лонґпре та Арман Ґамаш.
— Там було написано «Попереду лід».
На мить повисла тиша.
— Як ви дізналися, що то Бог? — запитав Ґамаш.
— А коли кущ, що палає, стає неопалимою купиною? — запитала Ем, і Ґамаш кивнув. — Мій відчай зник. Скорбота залишилася, звісно, але тоді я зрозуміла, що світ — це не темрява й розпач. Я відчула величезне полегшення. У ту мить я віднайшла надію. Її подарував мені незнайомець із дорожнім знаком. Це звучить смішно, я знаю, але раптом морок розвіявся.
Вона поринула у спогади, і на її обличчі з’явилася усмішка.
— Це до біса дратувало Матінку, скажу я вам. їй довелося поїхати аж до самої Індії, щоб знайти Бога, а Він весь час був тут. Вона поїхала до Кашміру, а я пішла до дверей.
— Але обидві мандрівки виявилися довгими, — зауважив Ґамаш. — А Кей?
— Кей? Я гадаю, що вона не наважилася на цю подорож, ця подорож її лякає. Думаю, що Кей багато чого боїться.
— Клара Морров зобразила вас на картині як Три Грації.
— Невже? Одного дня про цю жінку дізнаються, і світ зрозуміє, яка вона дивовижна художниця. Вона бачить те, що інші не помічають. Вона бачить у людях найкраще.
— Вона, безумовно, побачила, як сильно ви троє любите одна одну.
Ем кивнула.
— Я дійсно люблю їх. Я все це люблю.
Вона обвела очима життєрадісне приміщення бістро, вогонь, що весело потріскував у каміні, поглянула на Олів’є та Ґабрі, які розмовляли з клієнтами, на цінники, що звисали зі стільців, столів і люстр. Згадала, як одного разу, розсердившись на Олів’є, Ґабрі причепив цінника на себе й так обслуговував столики.
— Відтоді, як я відчинила двері, моє життя стало зовсім іншим. Тепер я щаслива. Задоволена. Кумедно, правда? Мені довелося потрапити в пекло, щоб знайти щастя.
— Люди вважають, що я маю бути цинічним через свою роботу, — неочікувано для себе самого продовжив її думку Ґамаш, — але вони не розуміють. Усе саме так, як ви сказали. Я цілими днями заглядаю в найвіддаленішу кімнату будинку, ту, яку ми тримаємо зачиненою і ховаємо навіть від самих себе. Ту, де на нас чекають усі наші монстри, гнилі та огидні. Моя робота — знаходити людей, які забирають життя. І щоб зробити це, я повинен з’ясувати чому. А для цього я маю залізти в їхні голови й відчинити ті останні двері.
Але коли я знову виходжу, — він широко розвів руками, — світ раптом стає прекраснішим, яскравішим, привабливішим, ніж будь-коли. Коли ти бачиш найгірше — цінуєш найкраще.
— Саме так. — Емілі кивнула. — Ви любите людей.
— Я дуже люблю людей, — зізнався старший інспектор.
— А що ваш Бог робив на стіні в їдальні?
— Він писав.
— Бог писав на стіні закусочної? — Ем не вірила, хоча й не знала чому. До неї Бог прийшов із підготовленим заздалегідь напуттям.
Ґамаш кивнув і згадав гарного сивого рибалку вже біля сітчастих дверей закусочної, у якій було повно мух і пахло морем. Рибалка озирнувся на Ґамаша й усміхнувся. Не променистою, широкою усмішкою, як кількома хвилинами раніше, а теплою та заспокійливою — він ніби казав, що все розуміє і що все буде добре.
Ґамаш підвівся, прослизнув до кабінки, де сидів рибалка, і прочитав напис на стіні. Він витягнув свій блокнот із нотатками про смерті, убивства та напасті й переписав туди чотири прості рядки.
Він зрозумів, що має зробити. Не тому, що він сміливий і порядний, а тому, що в нього не було вибору. Він повинен повернутися до Монреалю, до штаб- квартири поліції Квебеку й розібратися зі справою Арно. Він знав, що мусить це зробити, уже кілька місяців, і все ж тікав від цього, ховаючись за роботою. За трупами та священним, шляхетним обов’язком знайти вбивць. Ніби він був єдиним у поліції, хто міг це зробити.
