Пацієнт полностью

Кайса була спантеличена таким різким негативом, логічно було б припустити, що родина зацікавлена в з’ясуванні правди. Сюсанне мовби прочитала її думки, зітхнула.

— Вибач… Такі публікації не додають нічого нового, лише роз’ятрюють давні рани.

— Ти щось пам’ятаєш з того вечора, коли зникла Юлія?

— Ні, мені було всього лиш десять. Розпливчато пригадую події наступних днів, але тепер усе мовби розтануло й пропало.

— Змирилася з думкою, що вона мертва?

— Мертва? Ні, не думаю, бо не знаю. Іноді маю відчуття, що… вона жива. Але тоді… — Сюсанне провела по губах кінчиком коси, наче пензликом. — Якби вона була жива, повернулась би… заради мене.

— І заради мами, звісно, — додала Кайса.

На згадку про матір вираз очей Сюсанне миттю змінився.

— Можливо, Юлія хотіла зникнути? — озвалася вона, помовчавши.

— Чому так думаєш?

— Юлія завжди читала мені вечорами, до сну, романтичні романи про жінок, які попри всі перепони досягали успіху, ставали знаменитими, здобували визнання. Такі собі історії про Попелюшку. Щоразу, дочитавши книжку, казала: «Усе можливо. Пам’ятай, Сюсанне, усе можливо! Коли ти виростеш, ми подамося своєю дорогою».

— Вона мріяла про втечу?

— О, так! Юлія казала, що ми продамо картину Мунка, розбагатіємо й поїдемо світ за очі. І що ми завжди будемо разом, ніколи не розлучатимемося.

— Картина Мунка? — спантеличено перепитала Кайса.

— Так вона її називала. Не знаю, чому, бо ж ту маленьку картину намалював один з маминих пацієнтів і подарував Юлії. Картина висіла в кімнаті Юлії. Вона дуже нею дорожила.

— Пацієнт з Кістевіки?

— Ні, картину їй подарували, коли вона ще була маленька. У Дікемарку, в Аскері. Мати працювала там у клініці, доки ми переїхали сюди.

— Он як?

— Вона пропала.

— Коли?

— Після всього, що трапилося, я довго не заходила до Юлиної кімнати, не могла.

— Тобто картина зникла десь у той час, що і Юлія?

— Так… ні… не знаю, — Сюсанне раптом різко встала. — Мушу вже йти, — вона накинула куртку, схопила торбинку.

— Ти забиратимеш Каміллу з садочка? — запитала Кайса й, на своє здивування, помітила сльози в очах Сюсанне. — Я тебе чимось образила?

— Ні-ні, — Сюсанне провела долонею по очах. — Просто… просто Камілла живе тепер зі своїм татом в Олесунні.

— Як?!

— Він отримав опіку, — Сюсанне обгорнула шию шаликом. — Дякую за розмову.

— І я дякую тобі.

Кайса провела Сюсанне поглядом. Жінка вийняла з пачки цигарку, прикурила тремтячими руками, глибоко затягнулася і рушила через вулицю. «Матір не позбавляють опіки просто так», — подумала Кайса. Раптом задзвонив телефон. То був Карстен.

— Я їду додому, — сказав він у слухавку. — У морі на Кінці знайшли труп.

То це тому, повертаючись з санаторію, вона бачила на пірсі поліцейський автомобіль і швидку.

— Відомо, хто це?

— Ні, тіла ще не ідентифікували.

— Отже, чоловік… Де його знайшли?

— За пірсом, від моря.

— Нещасний випадок?

— Ще не знаємо. Поки що кваліфікуємо як підозрілий смертний випадок.

Якийсь чоловік перетнув вулицю й увійшов до кав’ярні. То був Лассе Трюльсен під псевдонімом МаХХ. Він підійшов до стійки, замовив каву, сів за столик під вікном, позаду Кайси. Поговоривши з Карстеном, Кайса ще трохи посиділа, погортала теку, а тоді підвелася, щоб іти геть.

— Вибачте, що турбую, — мовила вона до Трюльсена, подала руку й відрекомендувалася.

Той стримано усміхнувся.

— Канал NRK?

— Ні, Канал-4.

— Я не надто люблю журналістів, — сказав Трюльсен холодно.

— Не думаю, що можете мене цим образити.

Він ледь усміхнувся, але обличчя трохи розпогодилося.

— Ваша правда.

— Про те, що я хочу запитати, вас нечасто запитують. Це не про життя знаменитості, не про «Ідола», і не про Бейонсе.

— А про що ж?

— Мене цікавить Юлія Вінтер.

— Юлія? Коли це було!

— Ви були тут, коли вона зникла?

Здавалося, Лассе Трюльсен зважував усі за й проти подальшої розмови.

— Так, я приїжджав до батьківського літнього будиночка, — нарешті відповів він.

— Ви були знайомі?

— Я знав, хто вона така, — кивнув Трюльсен, на кілька секунд затримавшись поглядом за життя за вікном. — Юлія поводилася якось дивно, як на мене.

— Чому вам так здалося?

— Ну, не знаю… Виглядала заляканою. Щось було в ній важке й темне. Але якщо ви шукаєте когось для інтерв’ю, я не годжуся. Не хочу нічого мати з тією справою.

Кайса, немов захищаючись, затулилася руками й встала.

— Перепрошую, не хотіла видатися нав’язливою.

— Юлія була хорошою дівчинкою, — промовив Лассе Трюльсен. — Вона мені подобалася. Трагічно, що її так і не знайшли.