— Іноді я запитую себе, що ти тут робиш? — сказав він. — Можливо, уже час повернутися межи люди?
Доктор намагався розмовляти зі мною про взаємопов’язаність моїх сумнівів, брак самовпевненості й депресію, як він це називав.
— Ти можеш одужати, Крезе, але для цього мусиш заговорити про те, що пережив, про першопричину.
— Я хочу залишитися тут, — сказав я, ставлячи на коліна кошик, який завжди носив з собою, вийняв з нього чорного блискучого камінця. — Передай його своїй дружині. Це — діамант, їх тут, у Дікемарку, багато, — я показав рукою у вікно. — Он там, у лісі. Повно діамантів. Я тут оберігаю неймовірні скарби, як я можу звідси поїхати, ти ж розумієш?
Доктор оглянув камінця.
— Ти не хворий, Крезе, ти особливий, — усміхнувся він.
* * *За кілька місяців доктор Расмюссен облишив свої спроби дошукатися причини моїх сумнівів і з’ясувати, чому я замкнувся в собі, як він це називав. Натомість ми говорили про мистецтво, тоді я ставав балакучішим, ніж зазвичай. Однак доктор Расмюссен не втомлювався натякати, що я тут не на «своєму» місці, що для мене не добре перебувати серед шизофреніків і людей, які втратили зв’язок з реальністю. Деякі з них постійно кричали й кидалися на доглядальниць та інших пацієнтів. Декого доводилося вгамовувати силою, валити на підлогу, зачиняти в ізоляторі, зв’язувати ременями й одягати гамівні сорочки, ставити холодні клізми й видирати зуби. Але я казав, як воно є насправді, — я вже звик. Набагато гірше було собі уявляти, що можу опинитися за парканом закладу, у людському шарварку.
— Там, у світі, — казав я йому, — я заблукаю.
— Депресія і боязнь соціуму, — кивав доктор, ніби нарешті зумів визначити мій діагноз. — Ти, справді, цього бажаєш, Крезе? Може я таки зможу щось для тебе зробити?
Він очікував, що я, як завжди, похитаю головою, бачив це з виразу його обличчя. І він дуже здивувався, коли я сказав:
— Надто багато людей заважають мені, навколо мене постійно надто багато звуків. До того ж, я не маю, де розвернутися зі своєю обширною діяльністю. Не маю, де зберігати діаманти, їх стає чимраз більше. І я задумав почати… ну, назвімо це іншим видом продукування. Тому мені потрібне місце лише для себе, окрема кімната поза моїм лікарняним корпусом.
Доктор Расмюссен пообіцяв спробувати чимось зарадити. На наступному прийомі він повідомив, що мене переведуть у чоловічий корпус Бйоркелі для «тихих» хворих. Мені виділили не лише окрему палату, але й надали в користування кімнатку в підвалі. Щоб отримати якісь необхідні речі, треба було лише попросити.
* * *
