Через два роки, прибувши до Дікемарка, 15 серпня 1938 року, я зійшов короткими східцями в підвал корпусу Бйоркелі. Унизу була пральня і комірчина, праворуч — кілька приміщень. Я, як мені й веліли, повернув ліворуч, у довгий коридор, проминув багато зачинених дверей по один бік, велику залу з колонами — по другий. Майже в кінці коридору кілька східців вели догори, до тамбура, там я знову звернув ліворуч, зійшов двома сходинками до низьких дверей. Мабуть, за ними… Але ні. Кімната була захаращена дровами й вугіллям. Я помітив вихід надвір, рушив далі через відчинені двері й дійшов до кінця будівлі — до заскленої веранди.
Ось там вона й була. Моя робоча кімната. Крихітне приміщення з маленькими гратчастими шибками у вікнах, які виходили на море. Я відразу відчув себе вдома, тут я зможу сховатися від усіх тривог світу.
<p>21</p>Я відчував незвичну радість, коли одного серпневого дня 1939 року, рівно через рік, як переселився до Бйоркелі, вийняв зі свого кошика маленьку пляшечку й простягнув докторові Расмюссенові. Я поставив її на стіл доктора і навіть, здається, усміхнувся при цьому.
— Що це? — запитав Расмюссен. — «Мерзавчик»?
— Не зовсім, — відповів я і ледь не розсміявся. — Це парфуми для твоєї дружини. Я сам їх виготовив.
Расмюссен підняв пляшечку до світла. Вміст мав золотисто-зеленкуватий колір. Справжня вишуканість, як на мене, колір морської глибіні.
— То це твоя нова продукція? Як ти їх готуєш, Крезе?
— Рецепт секретний, — відповів я. — Але якщо ти пообіцяєш нікому не казати… — я вичікувально звів догори брови.
Расмюссен кивнув.
— Звичайно! Таємниця залишиться між нами, — сказав він і зацікавлено схилився над столом.
— Пелюстки жовтих троянд Amber Queen, прекрасного сорту з сильним, солодкуватим запахом. Якийсь час я вимочував пелюстки у воді, потім процідив настій і додав трохи прянощів, мигдалевої олії та кілька крапель особливих пахощів.
— Яких же?
— Дещо мого.
— Дещо твого?
— Так, сеча.
— Сеча?
— Сеча — найчистіша з усіх субстанцій. У давнину до парфумів завжди додавали сечу й сім’яну рідину. А в сечі ще й криється розгадка таємниць життя. Таке написано на стіні в лабораторії професора Бюлля на третьому поверсі в Бйоркелі. «Ніс est locus ubi sanguis urinaque arcana vitae aperiant», — процитував я і переклав: — «Тут місце, де кров і сеча відкривають таємниці життя».
— Ти знаєш латину? — вражено запитав доктор Расмюссен.
— Звичайно, я знаю латину, — відповів я, почуваючись аж трохи ображено.
Ми дуже давно зналися, він мав би розуміти, що я високоосвічений.
