Я тримався осторонь усіх, уникав, наскільки це мені вдавалося, і пацієнтів, і персоналу. Перший рік, від весни 1936, коли сюди прибув, і до літа 1937, мені безперестанку надокучали пропозиціями корисної праці, до якої я міг би долучитися. А що працювати я не хотів, то ж міг би грати в карти чи шахи, сказали вони. Ну, ви чули щось подібне! Я б не опинився тут, якби був соціальним типом. А шахи? Я добре грав у шахи, а вони хотіли, щоб я грав з людьми, які й близько не досягають мого рівня? Поступово вони наче б здалися і дали мені спокій, дозволивши робити, що заманеться.
Мені призначили постійного лікаря, доктора Расмюссена. Щотижня я проводив з ним кілька годин. Він видавався порядною людиною, на початках навіть звертався до мене на «Ви», але вже за кілька місяців попросив дозволу перейти на «ти»; я погодився. Ось тільки не розумів сенсу в тих розмовах — одні й ті ж запитання: про страх, чим він спричинений, що я думаю і що відчуваю.
— Не знаю, — щоразу брехав я.
— Ти не маєш жодних зацікавлень? — запитав Расмюссен.
— Живопис, — відповів я.
— Он як? Ти художник?
Я кивнув.
— Так… хоча ні, я вже давно не малював, не йшло.
— Треба якось цьому зарадити, — сказав він з ентузіазмом. — Ми тут маємо все для малювання, Ґюннаре. Багато тутешніх пацієнтів — художники.
— Я вже давно не Ґюннар, — заперечив я.
— То ж як? — здивувався доктор, і я розповів йому, що взяв собі ім’я Крез.
— Гаразд, хай буде так, — усміхнувся Расмюссен.
З часом доктор Расмюссен навіть почав мені подобатися, з ним можна було вести інтелектуальні бесіди. Так, одного дня, коли він поцікавився, як мені малюється, я розповів йому про свої сумніви, які стають мені на заваді.
— У чому ти сумніваєшся?
— В усьому.
— У тому, що вмієш малювати?
— І в цьому — теж.
— А ще в чому?
— У власній екзистенції, у тому, що я насправді існую. Я не знаю, чи це об’єктивна істина.
Доктор нічого не сказав, чекав на продовження.
— Проблема в тому, що, якщо я сумніваюся, значить існую, — вів я далі, трохи подумавши. — Однак Едвард Мунк мав рацію. Якщо сумніваєшся, не зможеш малювати. Сумнів притягує тривогу, а за тривогою приходить страх. Я завжди сумнівався у собі, а тепер я сумніваюся не лише в своєму таланті, але й у власному існуванні.
— Ти знаєш Едварда Мунка? — доктор вражено глянув на мене.
— Ні, навряд чи можна стверджувати, що знаю, але я з ним зустрічався. Обмінювався досвідом, — додав я, хоча це вже було перебільшенням.
Доктор усміхнувся.
— Ти зараз кажеш правду, Крезе?
Я впевнено кивнув, а доктор зітхнув.
