Пацієнт полностью

— Та ні, життя на задвірках чудове, просто важко, коли чоловік щодня мотається аж в Осло.

— Я чув, що в тебе там, по сусідству, сталося убивство?

— Так, на тому ж острові, але в іншому селі. Пам’ятаєш «справу Юлії»? Жертву знайшли в морі неподалік її будинку.

— Ого! — Нільс з’їв останній шматочок торта й поволі вишкрябував тарілку.

— А ти? Як тобі ведеться? — поцікавилася Кайса.

Нільс облизав виделку.

— Нормально, мені дуже подобається працювати у «VG».

— А в особистому житті?

— Як завжди.

— Досі парубкуєш?

— Угу…

Вони поговорили про те й се, здебільшого все ж про політику. Нільс зібрався іти, квапився на інтерв’ю з міністром закордонних справ, мали говорити про наслідки британського brexit для Норвегії. Кайса дивилася йому вслід. «Жінка в житті йому б не завадила, — подумала вона, — але важко, мабуть, знайти таку ж зануду собі до пари». Невдовзі після того, як вони почали працювати разом, їм замовили серію репортажів про норвезькі продуктові шоп-тури до Швеції. Вона й оператор забирали його з дому, з розкішної вілли на Сместаді. Нільс ніколи нічого про себе не розповідав, але, судячи з будинку, жив дуже заможно. Дехто з його колег висловлював здогади, що він, можливо, гомосексуаліст. Але Кайса в таке не вірила. Просто він був якийсь неоковирний з жінками. Хто ж поведеться на чоловіка, який на побаченні може дві години торочити про правила ведення переговорів.

Кайса зціпила зуби, коли ліву грудь затиснули між двома скляними пластинами мамографа. Вона записалася на три види діагностики: мамографію, ультразвук і прийом онколога. Стати на загальну чергу в державній лікарні, як вона ставала минулого разу, виявивши гульку в грудях, цього разу було не актуально. Три тижні чекання на обстеження виявилися тоді нестерпними.

Онколог серйозно дивився на Кайсу.

— Якщо вже маєте намір повернутися в Аскер, то підлягатимете нагляду в Центрі діагностики раку грудей у Вестре Вікен — це в Драммені. Я вже розмовляв з ними. Там ви будете в надійних руках, тамтешні лікарі найкращі в країні.

У неї рак.

— Не можемо нічого стверджувати, доки не отримаємо результатів біопсії, — вів далі лікар.

— Але як ви думаєте?

— З того, що я бачу, можу радити вам налаштуватися на діагностування онкології. У будь-якому разі, операція необхідна, пухлину треба вирізати. Беріть CD зі знімками і якнайшвидше везіть їх до Драммена.

Мало часу. Уже. Якнайшвидше. Негайно. Все серйозно, просто лікар не хоче казати цього відкрито. Перекладає відповідальність повідомлення, що я смертельно хвора, на лікаря у Драммені.

— А що з метастазами?

— Цього ми ще знати не можемо. Під час операції доведеться вирізати лімфатичну залозу — або й не одну — під пахвою, щоб побачити, чи пішли метастази.

— А що тепер?

— Ми повідомимо Центр про ваш візит. Тоді вам ще цього тижня встигнуть визначити статус. Інший варіант: ми вишлемо знімки поштою, але це займе два дні. Щоправда, ви цілком можете й зачекати ще один тиждень до визначення остаточного діагнозу.

Я мушу поквапитися, якнайшвидше поїхати до Драммена. Тоді, можливо, виживу. Можливо…

Кайса відвезла знімки до Драммена і сіла в потяг до аеропорту Ґардермуен.

У мене рак. Я смертельно хвора. Мені загрожує смерть.

Вона дивилася у вікно. Потяг саме проїжджав район новобудов Осло — Бйорквіку.

У мене рак.

Потяг в’їжджав у старі квартали Есткантена.

У мене рак.

Коли потяг в’їхав у залізничний тунель Румерікс-портен, Кайса на мить заплющила очі від несподіваної млості, а коли розплющила, побачила своє віддзеркалення у вікні вагона. Вона була бліда, волосся мовби брудне й безживне, хоча голову мила сьогодні вранці. Кайса вийняла з торби стрічку, відгорнула волосся з обличчя й зібрала його на потилиці. Риси лиця наче загострилися і стужавіли.

Такий я матиму вигляд, коли все волосся випаде.

Смуток, який огорнув її, коли вона вийшла з будівлі Каналу-4, нахлинув знову. Сорок один рік, надто стара, недостатньо вродлива. Можливо, то моя вина, що мене важко любити, можливо, я сама того не помітивши, наступила комусь на болючий мозоль, можливо, комусь я не до вподоби? Що поганого я вчинила?

У мене рак. Мені зараз не про роботу треба хвилюватися.

Ляк і відчуття біди змішалися з розпачем і смутком, її немов скував ментальний параліч, страх п’явкою міцно присмоктався до голови, змушував мозок без упину, мов жорнами, перемелювати невідчепливі думки, ціпеніти нерви, м’язи й кров — і в потязі, і в літаку, і доки чекала на багаж у Вітрі, і в авті довгою дорогою додому, а надворі буяла сонячна весна. На поромі вона вийшла на верхню палубу й стояла на пронизливому вітрі, доки не промерзла до кісток.