Вдома, у Лусвіці, Кайса позбирала дітей; усі гостювали в друзів, бо Карстен допізна працював. Вона приготувала суп з пакетиків, порозпитувала, як було в школі. Тея тішилася, що на завтра в них запланований шкільний похід. Андерс питав, чи могла б вона в суботу відвезти його та ще трьох його друзів на футбольний матч. Після вечері Кайса сиділа на канапі з Юнасом і дивилася по телевізору передачу на
Усе буденно. Шкільний похід, футбол, уроки, веселі діти, маленький втомлений хлопчик на колінах. На кухні з чогось сміялися Тея і Андерс. Діти — це мій подарунок долі. Вони сміються. Вони безтурботні. Вони і є життям. Ніхто не знає, скільки нам його відведено. Життя є тут і тепер, у сміхові й теплі маленького тільця.
Для них усе звично й нормально.
Вона притулилася обличчям до Юнасового волоссячка, вдихнула його запах. Малий пахнув дитсадком.
Скільки тобі судилося мати мене в своєму житті?
Діти впораються і без мене. Все в них буде добре. Рано чи пізно я стану для них лише спогадом, який ледь торкатиметься їх, віддалятиметься або наближатиметься. Іноді… Коли вони найменше цього сподіватимуться.
Ні… Ще не зараз. Ще нескоро.
Десь, колись…
Коли Юнас заснув, Кайса налила собі келих вина й вийшла на криту західну терасу перед кухнею. Увімкнула інфрачервону лампу на стіні, вмостилася на лаві, застеленій овечою шкірою, загорнулася у вовняний плед. Раптом у дверях постав Карстен, вона не почула, коли він повернувся додому. Карстен сів біля неї, обійняв за плечі.
— Доки не забув! Тобі треба завтра вранці зайти до ленсмана.
— Навіщо?
— Там усе обговоримо. Як відбулася зустріч на
— Я маю пухлину в грудях, імовірно, рак, — швидко випалила Кайса.
— Що? Як?…
— Була в онколога. Тепер я пацієнтка відділення для хворих з раком грудей у Драммені.
— Але чому ти нічого мені не сказала? Давно?…
— Уже кілька тижнів. Я не думала, що це серйозно, думала — як минулого разу. Не хотіла тебе даремно тривожити.
— Ти не повинна такого думати, ми…
— І зустріч на каналі була не надто доброю, — урвала вона Карстена.
— Чому?
— Я більше не зможу там працювати.
Вона розповіла Карстенові про розмову з шефами. Він ніжно пригорнув її до себе.
— Але я не можу просто так піти, — промовила вона, давлячись слізьми.
— Що тобі заважає?
— Якщо все серйозно, мені треба забезпечити собі медичне страхування. Не знаю, чи досі маю право на страхування, бо ж так довго сиджу в доглядовій відпустці.
— Не думай зараз про це, — промовив Карстен. — Ми впораємося. Головне, аби тобі було комфортно. А ти ніколи не почувалася затишно на
Вони довго сиділи мовчки, тишу порушила Кайса.
— Надто рано це все покидати.
— Ти не хочеш переїжджати в Аскер? — здивовано запитав Карстен.
— Та ні, я маю на увазі ось це все, — сказала Кайса, обводячи рукою з келихом панораму перед ними. — Життя… Стільки ще не зроблено, стільки ще хочеться всього зазнати вдвох з тобою.
— Ми ще всього зазнаємо разом.
— А якщо…
— Тссс! — тихо прошепотів Карстен, торкнувшись губами її чола. — Коли ти одужаєш, ми… що ми собі придумаємо? Про що ти мрієш?
— Мені завжди кортіло побувати в Новій Англії.
— На північ від Нью-Йорка? — Карстен вражено глянув на Кайсу. — Ти ніколи такого не казала.
— Ні… Завжди бракувало часу.
— Ми неодмінно знайдемо на це час.
— Хочу пожити в отому їхньому будиночку на пляжі.
— Як в американських фільмах?
— Ага… А про що мрієш ти, Карстене?
— Тепер я мрію побувати в Новій Англії, пожити в
Нільс Лієр-Гольм пізно повернувся додому, відразу пішов до ванної перевдягнутися. На роботу він завжди носив костюм. Одягнув спортивні штани, флісову курточку, натягнув на вуха шапку, знову вийшов з дому й сів в авто. Все зайняло хвилин п’ять. На Смекстадському перехресті взяв один з двох мобільних, які лежали на сусідньому сидінні, і послав смс-ку. Біля стадіону Уллевол звернув на Согнсвеєн, доїхав до автостоянки біля Спортивного інституту. Поставив авто скраю майданчика, сидів і чекав, нетерпляче барабанячи пальцями по кермі. Почувався неспокійно, Ейнар спізнювався.
Нарешті над’їхало авто, стало поряд. Дверцята з пасажирського боку відчинилися, чоловік, який вийшов з авта, сів до нього.
— Хто ви? — здивовано запитав Нільс. — Де Ейнар?
У широкій усмішці зблисли білі зуби, але обличчя в сутіні було майже не видно. Надворі темно, чоловік мав чорний заріст на обличчі й чорну шевелюру, низько натягнений на чоло картуз.
Тієї миті відчинилися задні дверцята. Нільс обернувся.
— Якого бі… — тільки встиг він сказати, як чоловік позаду схопив його рукою за шию і притиснув до спинки сидіння.
