Війна не вплинула на мої буденні заняття, я любив рутину. Зрештою, у Дікемарку мало що помічалося. Та все ж дещо мало для мене наслідки. Щодня впродовж восьми років я гуляв постійним маршрутом: через територію лікарні, від корпусу Бйоркелі, повз пансіонат, лікувальний корпус № 1 — праворуч, повз адміністративний корпус — ліворуч і звертав до величезних, гарних головних воріт. Я пишався, що належав до тих небагатьох привілейованих пацієнтів, яким дозволялося самостійно гуляти всіма обширами Дікемарка. По інший бік дороги розташовувалися службові й допоміжні приміщення: клуня, теплиці, пекарня, пральня, майстерні й сад з городом. На руці в мене завжди висів кошик, я нікуди без нього не виходив.
Того дня 1944 року я пригадую, як з корпусу, де мешкали лікарі, вийшов доктор Еліассен, який оформляв мене в Дікемарку, — здається, ніби вічність тому. Він бадьоро помахав мені рукою. Але я не помахав у відповідь. Дивно, як він зумів стати лікарем, думав я, бо розуму йому бракувало. От зовсім недавно спинив мене і запитав, чому я називаюся Крезом. Уявляєте, він не знав, що Крез був царем стародавньої Лідії, за понад п’ятсот років до Різдва Христового, і найбагатшою людиною тогочасного світу. Я, звісно, прибрав собі його ім’я, бо дуже на нього схожий, я теж неймовірно багатий, у мене безліч цінностей: діаманти й мої найвишуканіші парфуми.
Моє багатство, припускаю, дозволяє мені вбиратися не так, як решта тутешніх пацієнтів, не носити оці потворні уніформи: жінки — в смугастих робах, чоловіки — в сіро-бежевих куртках і темних штанах. Їм спотребилося два роки, аби зрозуміти, що такий одяг не для мене. Врешті, погодилися на нову одежину, і жінки в кравецькій майстерні пошили мені, за моїми ескізами, чорний костюм. До нього я вдягаю білу сорочку з чорним «метеликом».
