Але найважливішою причиною, чому я прибрав собі ім’я Креза, є те, що я мислю так, як він. Я прочитав про царя Лідії десь відразу після зустрічі з Едвардом Мунком. Крез вважав, що людина лише тоді стає щасливою, коли помре. То була еврика! Так і є, подумав я, прочитавши цю фразу. Саме так і є: людина лише тоді стає щасливою, коли помре. Я спустився до порту Віппетанген, поблизу фортеці Акерсгюс, туди, де 25 листопада 1905 року приблизно о пів на першу ступила в сніжну хляпу нога короля Гокона Сьомого, підтвердивши остаточну незалежність Норвегії. Я довго стояв на краю причалу й насолоджувався миттю, яка поволі переносила мене в стан щасливої ейфорії. А тоді стрибнув. Та хтось мене бачив. Хтось «врятував» мене. Я відбивався, звісно, відбивався, а коли мене витягнули на берег, усе в голові перевернулося, я відчував лише страх, який скував моє тіло.
Я відразу помічаю, як тривога й чорні думи знову оповідають мене, коли я це пишу. У голові наростає рівний, далекий гул, шкіра немов зсихається. Не хочу думати, що сталося до того, як я опинився в Дікемарку. З минулим уже покінчено. Тож… Того дня в часі війни я прогулявся далі, до жіночого відділення. Біля корпусу Борген ріс чудовий блідо-рожевий трояндовий кущ. Того літа я ще не готував парфумів з рожевих чи білих трояндових пелюсток, лише з жовтих та червоних.
Я проминув корпус Дагалі, де тримали найбуйніших пацієнтів. Вони поводились, наче звірі, кричали, вили, билися головою до стін, їли бур’ян і траву. Я чув їх з прогулянкового майданчика на даху, обгородженого високим парканом, а коли задер голову, побачив струмені води. Санітари поливали пацієнтів водою зі шлангів. Не знаю, охолоджували їх у такий спосіб спекотної днини чи струмені води були таким собі фактором стримування. Напевно, так вони все ж стримували буйних.
