Багато пацієнтів Дікемарка були, справді, хворі на голову. У сусідній палаті з’явився новий пацієнт, невеличкий чоловічок з ріденьким волоссям і дитячим личком. Я чув, як інші хворі називали його «Малим». За кілька днів у нього стався напад кататонії. Усю ніч він пролежав у ліжку штивний, мов колода, голова заціпеніла за п’ять сантиметрів від подушки. То було незбагненно, але я постійно бачив пацієнтів, які каменіли, наче соляні стовпи; вони лежали в таких позах, у яких нормальна людина нізащо не влежить, або стояли з високо піднятою над головою рукою, непорушно, година за годиною. Я й сам спробував так полежати, задерши догори руку, але витримував не більше кількох хвилин. Професор Альф Бюлль називав це періодичною кататонією. Доки ще не існувало ліків, він досліджував цей синдром у своїй лабораторії на третьому поверсі корпусу Бйоркелі.
Кілька днів тому один з пацієнтів впав за вечерею в буйство, чотири санітари ледве зуміли зв’язати його ременями. Він кричав, що у його тарілці щури, верещав і трощив усе навколо себе. Я страшенно боявся, що він наблизиться до мене. Малий почав плакати, і плач той був, справді, схожий на плач дитини. Його відвели в палату. Я вважав себе щасливчиком, що не страждав на кататонію, бо в таких пацієнтів після смерті виймали мозок і заспиртовували в колбах. Після війни подібні речі припинилися, однак у підвалі досі зберігаються великі слоїки; недавно я бачив їх у шпарку дверей, коли хтось заходив до тієї комори.
Але повернімося до троянд. Я взяв ножиці й позрізав розтріскані пуп’янки, ні, не повністю розквітлі троянди, а саме пуп’янки, вони найліпші, є щось цнотливе у пахощах нерозквітлих квітів, коли пелюстки ще тільки пнуться розпучнявіти. Один по одному підносив їх до носа й, перш ніж покласти в кошик, вдихав з заплющеними очима аромат. Диво! Може, саме цього разу мені пощастить віднайти правильну комбінацію. Досконалі пахощі!
