На самих початках її зворушувало, як він говорив про свою матір. Він її обожнював, вона відразу це зрозуміла, бо очі його при цьому так особливо блищали. Бувало, він плакав і казав, що це його вина, що вона померла. Минуло небагато часу, і вона збагнула: йому потрібна не вона, а мати. І ще хтось, хто вдовольняв би його в ліжку. Іноді, навалюючись на неї, він називав її материним іменем, збуджено шепотів його їй у вухо. То було бридко. Першого разу вона сказала, що це їй не подобається. Він розлютився.
Як завжди, він чекав доки вона роздягнеться, сидітиме голісінька на стільці, і лише тоді сам починав роздягатися, ставав перед нею, м’яко брав обома руками за голову й притискав до свого лона.
Опісля вів її до ванни, запалював свічки, ставив під душ, намилював її усю, а сам лягав у ванну. Як завжди, лежав у теплій воді, доки вона стояла під душем. Помившись, вона сідала на покришку унітаза й чекала.
— Принеси мені, будь ласка, келих білого вина. І книжку, вона лежить на столі.
Вона подала йому келих і запитала:
— Можна мені піти до вітальні?
Він кілька секунд дивився на неї, а тоді кивнув.
— Можна.
Вона стояла біля вікна, дивилася крізь жалюзі в сад.
Ключ стирчав у замку.
Тремтячими руками повернула ключа і на кілька сантиметрів прочинила двері. Як це легко зробити, подумала здивовано й виткнула голову надвір, підставила обличчя до сонця, відчула на шкірі тепло променів. Пахло весною, пригрітою сонцем травою, вогкою землею.
Раптом вона почула голоси, веселі голоси за живоплотом. Жіночий голос сказав:
— О, як чудово! Тепер годилось би випити трішки шампанського.
Чоловічий голос відповів:
— Пляшка стоїть у холодильнику. Принеси, а я розпалю гриль.
Вона квапливо потягнула на себе двері, вони виявилися легшими, ніж сподівалася, так швидко піддалися, що вона не встигла відсмикнути руку й прищемила пальці. Обхопила їх долонею, притиснула до живота. Зайтися схлипом змусив не біль, а спогад.
За вечерею мати завжди клала біля своєї тарілки черпак. Якщо вони плямкали, сьорбали, розмовляли, залишали недоїдки, клали лікті на стіл, забували подякувати — будь-що — мати казала: «Клади руку!» і била черпаком.
Вона швиденько спустилася до своєї кімнатки в підвалі, у безпечну, надійну темряву, замкнула за собою двері, залишивши за ними світ. Світ, де жили люди, які пили шампанське, розпалювали гриль і сміялися.
Невдовзі по тому він став на порозі.
— Ти випила свою піґулку?
Вона закуталася в ковдру, дихала в неї стуленим ротом.
— Тоді відпочивай, — сказав він і замкнув двері на ключ. За мить згасло світло, і її огорнула темрява.
Коли Кайса прокинулася після операції, Карстен сидів біля ліжка. Він взяв її за руку.
— Привіт, — прошепотів.
— Привіт, — відповіла вона ледь чутно.
— Усе вже позаду.
Кайса облизала пересохлі губи, знаком попросила підняти узголів’я ліжка, щоб вона змогла сісти.
До палати ввійшла лікарка.
— Прокинулася? От і добре. Як почуваєшся?
— Трохи запаморочена.
— Буде відчуття, ніби рана стягується, але болю не відчуватимеш. Треба лише спокійно лежати, не закидати руку за голову, не напружувати м’язи, — лікарка показала Кайсі еластичний бюстгальтер зі вставками спереду. — Це спеціальний бюстгальтер для підтримування грудей, його носитимеш, щоб зменшити урухомлення рани.
— Що…
У роті пересохло, ніби туди насипали пригорщу піску. Кайса намагалася ковтнути слину, зволожити губи язиком, але марно. Карстен простягнув їй склянку води, що стояла на столику біля ліжка.
— Що ви там знайшли? — змогла вона нарешті запитати, випивши кілька ковтків.
Їй ввели контрастну блакитну рідину, пояснила лікарка, щоб подивитися, чи немає змін в інших залозах, окрім сигнального лімфатичного вузла, і, за потреби, видалити й їх. Під час операції було проведено швидкі тести на наявність метастазів.
— Довелося видаляти більше? — запитала Кайса й зрозуміла, що це означає, коли лікарка кивнула й поклала долоню на її руку.
— Так, але не думай про найгірше. Проби пішли на аналіз. Коли будуть готові результати, можна буде визначити стратегію лікування саме для твого типу раку.
— А що… з рештою тіла?
— Перш ніж призначати якісь інші обстеження, мусимо дочекатися результатів аналізів, — лікарка погладила Кайсу по руці, усміхнулася. —
Коли лікарка вийшла, стало дуже тихо.
Усе стихло, життя завмерло, у неї було таке відчуття, наче її переїхала вантажівка. Жахливий удар. А потім — тиша.
— Тримай мене, Карстене. Тримай…
Надвечір Кайсу виписали з лікарні. Їй дозволили піти додому, щоб вона ані на мить не залишалася сама. Сусіди в Лусвіці гляділи дітей, тож вони могли побути зо два дні в Аскері, доки Кайса трохи оговтається після операції, а вже тоді повернуться додому, у Сюннмьоре.
