Та дівчина полностью

Офіціант кивнув і пішов, а Вілл нахилився поцілувати її. Коли його губи — досі прохолодні від свіжого вечірнього повітря — зустрілися з її губами, вона заплющила очі, відчуваючи, як уся тане: відчуття, що досі не зникло, неймовірний захват від усвідомлення, що Вілл — її чоловік.

— Кохаю тебе, — мовила Ганна і спохопилася, що ці слова вилетіли з її уст мимоволі. Вілл усміхнувся і, тримаючи її за руку, сів поруч; переплів свої сильні пальці з її, а вільною рукою взяв меню, щоби переглянути пропозиції.

«Він — мій криптоніт», — подумала Ганна, слідкуючи, як він читає й неуважно погладжує тильну сторону її долоні великим пальцем. Вона ніколи не признавалася йому в цьому, однак добре знала відчуття Супермена, коли перед ним розмахують зеленими брусочками: як сили покидають тіло, як руки й ноги слабнуть... Вона відчуває те саме, коли Вілл торкається її. Заніміння. Шаленство. Солодку млість. І так було завжди, з того першого дня в пеламській залі. Він завжди мав таку владу над нею. Іноді їй самій страшно усвідомлювати цю правду.

Вілл замовив страви й провів руками по своєму чорному волоссю, від чого воно настовбурчилось, наче їжакові голки, і зітхнув.

— Вибач, що спізнився. Розбирався зі страшною плутаниною в клієнтському рахунку, мусив усе з’ясувати. Ніяк не міг вирватися.

— Та все добре, — відповіла Ганна. Найголовніше, що він уже поруч. — Я все розумію. Зараз треба постаратися, посада партнера все-таки.

— Ну так, але саме сьогодні...

— Та нічого. Я ж не нудилася цілий день удома. Була в парку, потім у кафе. З мамою говорила. Вона хоче якось заїхати, привезти трохи одягу для вагітних. А ще... — Вона затихла. Їй було важко вимовити ці слова. — Я, я... а ще я говорила з Емілі.

— Емілі? — Вілл звів брови. Вона не зрозуміла, чи він на-правду здивувався, чи просто... підтримував бесіду.

— Так. Емілі зателефонувала, бо теж почула новини. А ти знав, що вона знову в Оксфорді?

— Я ж тобі казав, забула? Г’ю розповів.

Г’ю — єдиний з коледжу, з ким вони й досі регулярно бачаться. Віл із Г’ю — найкращі друзі ще з підготовчої школи, з часів, коли обидва були маленькими хлопчиськами в коротких штанцях. Можливо, саме тому їхня дружба витримала землетрус, що стався через смерть Ейпріл. Г’ю також живе в Единбурзі, у прекрасній парубоцькій квартирі в елегантному грузинському кварталі біля Шарлоттського скверу. Улітку вони з Віллом грають у крикет за місцеву команду, а ще Г’ю майже щосуботи заходить до книгарні й купує книжки у твердій обкладинці, які порекомендували в «Сандей Тайме». Що кілька тижнів вони втрьох зустрічаються за вечерею чи бранчем.

Однак Ганна не знала, що Г’ю спілкується і з Емілі. В Оксфорді вони не надто дружили: просто були в одній компанії, бо Вілл зустрічався з Ейпріл, Ганна була сусідкою Ейпріл, а Емілі симпатизувала Ганні. От і все, що їх об’єднувало. Г’ю був сором’язливим книгогризом, а тринадцять років, проведені у хлопчачій школі, призвичаїли його ніяковіти в присутності дівчат. Емілі ж була загонистою, гострослівною і не мала часу на старомодні люб’язності, без яких Г’ю не міг спілкуватися з жінками.

— Емілі розповіла, що він був на зустрічі випускників минулого року, — сказала Ганна. — Так дивно, ніколи не подумала б, що ці двоє бодай якось спілкуватимуться.

— Розумію... — Вілл узяв хлібну паличку й замислено захрумтів. — У Пеламі вони взагалі не спілкувалися. Мені завжди здавалося, що Емілі не сприймала його серйозно, радше як дивака.

— Бо він справді дивак, — відповіла Ганна, але незлісно, зовсім не бажаючи принизити хлопця. — Просто Г’ю... ну, він Г’ю. З розкішним розкуйовдженим волоссям і затертими окулярами. Він щось середнє між героями фільмів «Спілка мертвих поетів» і «Чотири весілля та одні похорони» — типовий образ уже дорослого хлопчика з приватної школи.

— Ну це тільки на перший погляд, — сказав Вілл, і Ганна кивнула, бо той не лише захищав свого найкращого друга, а й мав слушність.

Хоча Г’ю і може видатися дещо розніженим слабаком, та насправді він зовсім інший. Під самоіронічною личиною ховається жорстка, цілеспрямована і вкрай амбітна особистість. Саме тому він досягнув такого успіху. Віллова сім’я заможна завдяки спадкові, хоч від нього небагато лишилося — хіба земельна ділянка й кілька картин. Родина Ейпріл не мала спадщини: її батько виринув нізвідки; зухвалий хлопець з Ессексу, який заробив свій статок у місті й у потрібний момент інвестував його. А от сім’я Г’ю, попри його освіту, інакша. Батько був сімейним лікарем, а мати — домогосподаркою: «провінційні мешканці», які заощаджували гроші на освіту єдиної дитини й в усьому відмовляли собі, покладаючи великі надії на сина.