Дід подивився вицвілими очима, похитав по-старечому головою:

— Ге, дітки, мені вже... Не боюсь я й самого диявола... Ідіть собі... Я вже тут... сторожитиму село.

Але не один дід Макар, як думали всі, лишився в селі.

На одному з подвір’їв, у глибокому і просторому укритті, побудовано­му спеціально для захисту від снарядів та бомб, сиділо кілька чоловік.

У той час, коли над селом почали гасати літаки, поливаючи його свинцевим дощем, коли спалахнули перші пожежі, з хліва вибігла лю­дина і, пригинцем перебігши подвір’я, мов ховрах, нирнула в укриття. То був Лукан.

Нічим не примітна була ця людина в селі, хіба що своєю хитрістю, пронирливістю й лукавством. Недаремно прозвали його Хитрим.

Лукан Хитрий був людиною середніх ліг, присадкуватий, кремезний, з очима кольору рудої глини.

Він не боявся загарбників. Ще тоді, коли почалася війна, говорив сусідам:

— Я німців знаю. П’ять років з ними пробув.

Всі знали, що Лукан у дні імперіалістичної війни був у німецькому полоні.

— Добрячий народ,— продовжував Лукан.— Багата країна — там усі пани. Ці наведуть і в нас порядок. Ось побачите, сусідо, через мі­сяць самого краму в крамницях буде хоч греблю гати.

Сусід скоса поглядав на Лукана, а той, не помітивши цього, про­вадив далі:

— Дурень я, що з полону тоді повернувся. Пристав би до багатої німкені — паном був би.

Мовчазний сусід відходив від Лукана.

На призовний пункт Лукан з’явився акуратно, пішов з командою у військову частину, а днів через п’ять уже був дома. Пробрався на своє подвір’я, тихо постукав у вікно... Потім заховався у хліві.

Його горласта жінка щоденно або через день ходила в колгосп або в сільраду і лементувала на все село:

— Що ж це робиться? Що це за власть? Чоловіків забрали, по­сиротили дітей, а ти тут сиди голодна. Забрали чоловіка — давайте хліба, картоплі. З чого я житиму? Може, його кісточки вже десь пріють, а ви тут сидите, морди наїдаєте.

Підбурювала жінок:

— Чого ви дивитесь, жіночки? Коли чоловіків забрали, то хай роз­дають увесь хліб, худобу — все одно кудись чорту в зуби спроваджують.

її умовляли, давали допомогу, і нікому й на думку не спадало, що Луканові кості пріють не в землі, а у вологому сіні.

Коли в селі стало безлюдно, Лукан виліз з укриття і пробрався на край городу. Він дивився на переправу. Там виблискували сокири, чути було стукіт, повзали людські постаті.

Лукан стояв, затамувавши подих, потім помітив рух машин і ки­нувся бігом до сім’ї.

— Все в тебе готове, стара? — крикнув у отвір.

— Давно готове.

— Ну, то вилазьте з богом.

Надвечір переправа була наведена, і по свіжому настилу пішли машини, танкетки. У спустіле і спалене село вступив ворог.

Через пожарища, тримаючи наперевіс зброю, ішли зелені фігури. Головною вулицею повзла колона.

Назустріч німцям вийшла група мальовничо одягнених людей. По­переду йшов помолоділий Лукан у білій сорочці в півнях, широких синіх штанях і поруділій від часу сивій шапці з китицею. Поряд ішла йоге дочка — грудаста дівка в картатій запасці і сорочці з широченними ви­шитими рукавами. З другого боку, трохи відстаючи від них, човгаючи ногами, дріботіла суха, почорніла жінка Лукана. По­заду йшли Луканові родичі: дядько з величезною люлькою в зубах та кілька бабів.

На білому вишиваному рушнику Лукан ніс хліб-сіль, мордаста дочка — пучок квітів, а Луканиха — сулію горілки.

Дід Макар довго кліпав червоними від диму очима і, коли впізнав Лукана, незадоволено щось пробурмотів і сплюнув убік.

Недалеко від Макарового подвір’я відбулася зустріч Луканової про­цесії з окупантами.

Наблизившись до колони, Лукан спинив свою рідню, скинув гай­дамацьку шапку, вклонився і широким жестом запросив:

— Милості просимо, панове!

Колона спинилась. До Лукана підбіг унтер. Не звертаючи уваги на хліб-сіль, запитав:

— Во польшевик? Во рус, рус?

— Далеко, ваше благородіє, далеко. Втік большевик! — прокричав Лукан, мов глухому, вказуючи рукою вдалину.

Вперед вирвалась легкова машина. Дверцята її відчинились і звідти виповзла дебела туша — фашистський майор з позолоченою сигаретою в зубах.

Лукан і вся його свита, мов по команді, вклякли перед ним у зем­ному поклоні.

Майор, заклавши одну руку за спину, а другу за борт кітеля, важно підійшов до процесії.

— Ваше превосходительство! Прийміть хліб-сіль з рук щасливих жителів цього мальовничого села на нашій неньці-Україні. Ми, щирі українці, вірою і правдою готові служити новому порядку.

Майор, що вже не вперше був на Україні, відповів ламаною мовою на Луканове привітання.

— Гут, гут! От імені велики фюрер іх данке, тоіст блягодару ро­ботящі, смирни нарот нашой Україн. Ми свой штик принесем вам і сво­бода,— ви — фатерлянд — хлеб, свиня, млеко. Союз наш будет благо­творний.

Урочистим рухом майор прийняв хліб, поцілував велику паляницю в запашну шкоринку, передав ад’ютантові, потім високомірно подав Лу­канові руку в чорній лайковій рукавичці.

Вхопивши її обіруч, Лукан припав губами до розпареної шкіри. Потім виструнчився і відрапортував:

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже