— А ти знаєш?
— Мені дід Макар говорив. Через Сокола.
І Тимко захоплено почав оповідати.
Був той Сокіл кріпаком у пана. Тяжко жилося тоді людям. Всі землі належали панам, не те, що тепер. Пан один, а землі багато. На землі
працюють люди, а він каже: «І земля моя, і ви мої». Все забрав від людей пан, ще й бив їх здорово. А батька дідового десь за тридев’ять земель проміняв на собаку. Так от задумав пан і того Сокола проміняти на якусь сибірську кішку іншому панові Покликав пан Сокола — той саме жито віз волами на панський тік — та й каже: «Ось ти проміняний, Соколе, цьому панові на сибірську кішку. Працюй, каже, на пана, слухайся його, бо шкіру з тебе спустить». А сам сидить, кішку ту погладжує.
Розсердився дуже Сокіл. Як держав у руках батіг, так і розмахнувся та оперіщив пана через шию, а потім другого через спину. «Караул!— заволали пани.— Рятуйте!..» А він їх пужалном, пужалном. Добре одчухрав анахтемів та й зник. Пішов у ліс. Зібрав собі добрих хлопців та й почав тих панів бити. Проходу їм не давав. Геть повиганяв з їхніх маєтків. Люті були пани на Сокола, а бідні люди любили його дуже.
Жив Сокіл у цьому бору. Тут він поробив підземні ходи, і йшли, кажуть, ті ходи аж до Києва. І туди, кажуть, ходив Сокіл тими ходами і там не давав панам спокою... Та якось убили Сокола. Насипали йому товариші серед бору високу могилу. Дід Макар казав, що малим сходив на ту могилу, а з неї було видно Київську Лавру. Це тепер уже вітер розвіяв і дощі розмили могилу. А то була...
В розмову втрутився Василько:
-— Соколиний бір завжди був надійним місцем для тих, хто боровся за свою волю. Коли німці прийшли на Україну в вісімнадцятому році, тут збиралися партизани. Німці боялись у наші села й носа показати — так їх тут били. Розповідають, що коли зібрався тут цілий партизанський батальйон, пішли тоді до Щорса. А в Соколиний прийшли інші люди і знову били окупантів... А потім, коли з ГІілсудським воювали, в нашому лісі стояла цілий день кіннота Будьонного. Казав батько, що тут сам Будьонний бував.
У Тимка спалахнули очі:
— Хлопці! А знаєте що... Давайте ми поселимось тут і будемо фашистів бити. Як Будьонний.
Хлопцям та думка дуже сподобалась.
— Ай справді, Василю Івановичу. Хіба ми не зможемо?
Василько задумався.
— Та я нічого не побоюся, я качку...— заговорив Тимко.
— Мало нас,— нарешті сказав Василько.
— Думаєш, хлопці не підуть? Всі будуть тут.
— Напевне,— підтвердив Тимко.
— А зброю знайдемо,— впевнено сказав Мишко.
— Зброя не головне. Головне — знайти партизанів.
—- Аби вони тільки були, то знайдемо.
У Василькових очах засвітилось щось нове, гаряче.
— Якщо не доженемо своїх — не сидітимемо склавши руки.
Забутий хлопцями вогонь почав пригасати, чорні стіни ночі знову
наблизились, а на дубі знову повисли миготливі ліхтарі-зорі. В лісі прокидались птахи, час від часу пробігав легенький вітрець.
Хлопці захопились своїми планами.
Саме в час найбільшого напруження, коли Мишко й Тимко, затамувавши подих, забувши про все, слухали Василька про їхні майбутні справи, десь збоку тріснула гілка, зашелестіло вологе листя.
Хлопці вмить підвели голови, і їх очі розширились від жаху: біля їх укриття стояла велетенська, мов привид, людина. І тепер це була не груша і не кущ.
МЕСИ II КII
«Привид» якусь мить постояв, мов закам’янілий, потім схилив голову вниз і здивовано запитав:
— Це ти тут, бригадир?
До переляканих хлоп’ят спустилась кремезна людина. Це був секретар райкому. Василько впізнав його, як тільки той підійшов до згасаючого вогнища.
— Здрастуйте, товаришу секретар. Це ми. А ви нас так налякали! —- захлинаючись від радості і хвилювання, заговорив Василько.
З темряви виринуло ще кілька озброєних людей. Вони спустились до хлопців і підсіли до вогню. Один лишився над урвищем вартувати. Секретар підкинув у вогонь кілька сухих гілок, і за хвилину вони весело запалали.
Дітям стало радісно й затишно. З любов’ю поглядали вони на цих людей, на їх зброю, туго набиті набоями патронташі, на зелені гранати.
Партизани закурили.
— Так що ж ти, Василю Івановичу, не пішов в армію? — звернувся секретар до Василя.
Той винувато опустив у землю очі.
— Коні підвели.
— Які коні?
Василько розповів, як домовився з старшим лейтенантом про вступ до армії, як бомбили фашисти переправу і як втекли коні, як вони ловили їх у лузі.
— А вони не ловились...— не витримав Тимко.
Василько глянув на нього, мов сказав: «Не втручайся, коли старші розмовляють». Потім розповідав далі:
— Поки впіймали коней, фашисти ввійшли в село.
— І Саву вбили...— знову не втерпів Тимко.
Секретар" райкому був стомлений, мабуть вже давно не спав, але слухав уважно Василькову розповідь.
— Що ж ти вирішив робити із своїми орлами? — запитав він, глянувши на хлопців.
— Та ось... чекаємо. І самі не знаємо, що робити.