Unknown полностью

— А ти знаєш?

— Мені дід Макар говорив. Через Сокола.

І Тимко захоплено почав оповідати.

Був той Сокіл кріпаком у пана. Тяжко жилося тоді людям. Всі землі належали панам, не те, що тепер. Пан один, а землі багато. На землі

працюють люди, а він каже: «І земля моя, і ви мої». Все забрав від людей пан, ще й бив їх здорово. А батька дідового десь за тридев’ять земель проміняв на собаку. Так от задумав пан і того Сокола проміняти на якусь сибірську кішку іншому панові Покликав пан Сокола — той саме жито віз волами на панський тік — та й каже: «Ось ти проміняний, Соколе, цьому панові на сибірську кішку. Працюй, каже, на пана, слухайся його, бо шкіру з тебе спустить». А сам сидить, кішку ту по­гладжує.

Розсердився дуже Сокіл. Як держав у руках батіг, так і розмах­нувся та оперіщив пана через шию, а потім другого через спину. «Ка­раул!— заволали пани.— Рятуйте!..» А він їх пужалном, пужалном. Добре одчухрав анахтемів та й зник. Пішов у ліс. Зібрав собі добрих хлопців та й почав тих панів бити. Проходу їм не давав. Геть повиганяв з їхніх маєтків. Люті були пани на Сокола, а бідні люди любили його дуже.

Жив Сокіл у цьому бору. Тут він поробив підземні ходи, і йшли, кажуть, ті ходи аж до Києва. І туди, кажуть, ходив Сокіл тими ходами і там не давав панам спокою... Та якось убили Сокола. Насипали йому товариші серед бору високу могилу. Дід Макар казав, що малим сходив на ту могилу, а з неї було видно Київську Лавру. Це тепер уже вітер розвіяв і дощі розмили могилу. А то була...

В розмову втрутився Василько:

-— Соколиний бір завжди був надійним місцем для тих, хто бо­ровся за свою волю. Коли німці прийшли на Україну в вісімнадцятому році, тут збиралися партизани. Німці боялись у наші села й носа пока­зати — так їх тут били. Розповідають, що коли зібрався тут цілий пар­тизанський батальйон, пішли тоді до Щорса. А в Соколиний прийшли інші люди і знову били окупантів... А потім, коли з ГІілсудським воювали, в нашому лісі стояла цілий день кіннота Будьонного. Казав батько, що тут сам Будьонний бував.

У Тимка спалахнули очі:

— Хлопці! А знаєте що... Давайте ми поселимось тут і будемо фа­шистів бити. Як Будьонний.

Хлопцям та думка дуже сподобалась.

— Ай справді, Василю Івановичу. Хіба ми не зможемо?

Василько задумався.

— Та я нічого не побоюся, я качку...— заговорив Тимко.

— Мало нас,— нарешті сказав Василько.

— Думаєш, хлопці не підуть? Всі будуть тут.

— Напевне,— підтвердив Тимко.

— А зброю знайдемо,— впевнено сказав Мишко.

— Зброя не головне. Головне — знайти партизанів.

—- Аби вони тільки були, то знайдемо.

У Василькових очах засвітилось щось нове, гаряче.

— Якщо не доженемо своїх — не сидітимемо склавши руки.

Забутий хлопцями вогонь почав пригасати, чорні стіни ночі знову

наблизились, а на дубі знову повисли миготливі ліхтарі-зорі. В лісі прокидались птахи, час від часу пробігав легенький вітрець.

Хлопці захопились своїми планами.

Саме в час найбільшого напруження, коли Мишко й Тимко, затаму­вавши подих, забувши про все, слухали Василька про їхні майбутні справи, десь збоку тріснула гілка, зашелестіло вологе листя.

Хлопці вмить підвели голови, і їх очі розширились від жаху: біля їх укриття стояла велетенська, мов привид, людина. І тепер це була не груша і не кущ.

МЕСИ II КII

«Привид» якусь мить постояв, мов закам’янілий, потім схилив го­лову вниз і здивовано запитав:

— Це ти тут, бригадир?

До переляканих хлоп’ят спустилась кремезна людина. Це був секре­тар райкому. Василько впізнав його, як тільки той підійшов до згасаю­чого вогнища.

— Здрастуйте, товаришу секретар. Це ми. А ви нас так налякали! —- захлинаючись від радості і хвилювання, заговорив Василько.

З темряви виринуло ще кілька озброєних людей. Вони спустились до хлопців і підсіли до вогню. Один лишився над урвищем вартувати. Секретар підкинув у вогонь кілька сухих гілок, і за хвилину вони весело запалали.

Дітям стало радісно й затишно. З любов’ю поглядали вони на цих людей, на їх зброю, туго набиті набоями патронташі, на зелені гранати.

Партизани закурили.

— Так що ж ти, Василю Івановичу, не пішов в армію? — звернувся секретар до Василя.

Той винувато опустив у землю очі.

— Коні підвели.

— Які коні?

Василько розповів, як домовився з старшим лейтенантом про вступ до армії, як бомбили фашисти переправу і як втекли коні, як вони ло­вили їх у лузі.

— А вони не ловились...— не витримав Тимко.

Василько глянув на нього, мов сказав: «Не втручайся, коли старші розмовляють». Потім розповідав далі:

— Поки впіймали коней, фашисти ввійшли в село.

— І Саву вбили...— знову не втерпів Тимко.

Секретар" райкому був стомлений, мабуть вже давно не спав, але слухав уважно Василькову розповідь.

— Що ж ти вирішив робити із своїми орлами? — запитав він, гля­нувши на хлопців.

— Та ось... чекаємо. І самі не знаємо, що робити.