— Як, що робитимемо? Передамо Червоній Армії. Що ж з того, що тут німці! Думаєш, довго будуть? Ого, ще як їх поженуть наші! Тільки пір’я з них летітиме.
— А коли наші далеко відступлять? — поцікавився Тимкс.
— Відступлять, а потім наступлять. Правда ж, Василю Івановичу?—• спитав Мишко.
— Напевне. Знаєте, чому наші відступають?
І, як велику таємницю, відому лише йому одному, він пошепки повідав друзям:
— Чому наші відступають? Думаєте, не побили б фашистів там, на кордоні? Побили б! Та наші не хочуть, щоб свої люди даремно гинули. Пам’ятаєте, як було в Кутузова? Там в одному Бородінському бою скільки людей загинуло! А наші хочуть заманити ворога якнайдалі, а потім вийти йому в тил, оточити і... до одного всіх! Розумієте — їх, гадів, треба до одного знищити!
Мишко й Тимко були цілком згодні. Вони були б раді, коли б уже не було в живих жодного фашиста. Але, на жаль, вони були. І Тимко радив:
— Чи не краще нам доганяти своїх, поки не пізно?
— Побачимо. Ранок, як кажуть, од вечора мудріший,— ухилився від відповіді Василько.— Тут треба подумати, розібратись, а не то, дивись, фашистам у зуби попадеш.
Василько довгою палицею почав перевертати на другий бік картоплю. Спазми стисли хлопцям горло, ніздрі їх ловили приємний запах печеної картоплі. Вона пахла апетитно,— скоро можна буде вже і їсти.
— А я дуже люблю печену картоплю,— щиро признався Тимко, ковтаючи слину.— Ми якось із Савою пекли картоплю і... рибу.
Тяжко зітхнули хлопці, згадавши Саву. Перед очима постала така знайома постать: великі сині з прозеленню очі, що завжди з зацікавленням спостерігали все; розсічена навпіл чорна широка брова — то лошатко якось брикнуло, те саме, над яким він шефствував на колгоспній фермі...
Холодний вітерець пробіг лісом. Зашепотіло листя, на землю впали великі краплі роси. Десь у гущавині хижо скрикнула сова, тягуча глуха луна покотилась лісом; просто над головами хлопців, мабуть спросоння, затурчала горлиця. Тимко ще більше втяг голову в плечі, йому здавалось, що за ним стоїть хтось, гарячим поглядом свердлить йому потилицю. То Сава. Великі очі дивляться з докором, а з розсіченої брови ллється червона кров...
— Я боюсь мертвих,— жалібно сказав Тимко і ближче підсунувся до Мишка.— Коли помирала бабуся, мене вночі відвели до дядька Дмитра.
— А я не боюсь,— сказав Мишко.— Подумаєш! Всі помремо.
Сказав, але в самого від тих слів пішов мороз поза шкірою.
Василько, здавалось, не чув цієї розмови. Обгорілою палицею він
почав вигрібати з гарячого приску печену картоплю. Хлопці тепер теж забули про все. Перед ними лежала гаряча, обвуглена картопля. Дружно потяглися руками до неї.
— Готова! — об’явив Мишко. Він переламав велику картоплину пополам, підніс до рота і жадібно втягнув у себе запашну пару.
Здавалось, ніколи в житті вони не їли такої смачної картоплі. Як це раніше ніхто з них не знав, що вона така добра? Навіть припалені шкуринки були смачні!
Тимко за прикладом Василька м’яв кожну картоплину в долонях, потім здавлював і, надавши їй вигляду оладки, розломлював навпіл.
— Як масло! — захоплювався він.
Від печеної картоплі швидко лишилось саме лушпиння.
Поклали у вогонь решту сирої картоплі. Поївши, відчули приплив тепла і сили.
Тимко став жвавіший, упевненіший. Він розговорився.
— Коли б Соколиний бір був такий, як колись, тоді б тут нічого не було страшно. Хай би всі німці прийшли — не знайшли б нікого.
— А який він був колись? — поцікавився Мишко.
— Ого, який! Знаєте, які дуби росли тут? А граби! Вшістьох треба було б за руки взятись, щоб обняти такий дуб. День треба було конем скакати, щоб об’їхати ліс навколо. А там, де наша річка, сам Дніпро тоді протікав.
— Ну, це вже ти...
— Скажеш, неправда? А звір’я тут скільки було! Ведмеді, дикі кабани, а вже що вовків було! Вдень до села приходили й забирали свиней, навіть волів. І коли б не знали люди такого слова, не було б від них життя. А то вийде чоловік на подвір’я, заб’є в колоду сокиру по топорище, скаже таке закляття — і зась вовкам до худоби.
— Звідки ти це все знаєш? — трохи насмішкувато спитав Мишко.
— Знаю вже! Дід Макар оповідав. Він мені багато різних історій розповідав на пасіці. Одного разу йому було таке, що й згадати страшно. Ходив дід Макар ще хлопчиком у Соколиний по гриби. Забрався в хащі, а там ні пройти, ні вийти. Жоден промінь сонця туди ніколи не доходив. Заблудився дід Макар. «Го-го-го! — гукнув він,—Допоможіть, люди добрі!» А у відповідь тільки луна стогнала... Ніхто не почув діда Макара. Самі вовки-сіроманці. І посунули вони на нього. Та що дідові! Раз-раз, як кіт,— і вже на дереві. Зібралось їх більше сотні. Виють під деревом, підстрибують, голодними зубами клацають, очей не зводять з діда. А йому хоч би тобі що. Сидить собі на дубі, посміхається... Сидить на дубі день, сидить ніч. йому вже не до сміху. А вовки й не думають тікати. Ще зліші стали, очима тільки поблискують. Сидить другий день і другу ніч — не втікають. Вже дуба почали підгризати. На щастя, лісом проходив лісник з рушницею — зачули його вовки й таки розбіглись... А знаєте, чому бір зветься Соколиним?