Василько з головою поринув у роботу. Бригада його батька залишалась першою в колгоспі. Колгоспники любили й поважали молодого помічника бригадира, дивувалися спочатку з його кмітливості і недитячого підходу до кожної справи, а згодом і дивуватись перестали — Василь Іванович передчасно ввійшов у коло дорослих. Усі колгоспники звали його лише на ймення й по батькові: ровесники поглядали на товариша з пошаною, наслідували у всьому.
Бригада Василя Івановича першою зібрала та обмолотила хліб і вивезла на станцію. І в цьому він сам брав найактивнішу участь.
Якось за тиждень до цього ранку в село приїздив секретар районного партійного комітету товариш Сидоренко. Він довго розмовляв про щось з головою колгоспу, з іншими людьми, потім викликав Василька.
Зустрів його, мов знайомого, хоч і бачились вони вперше.
— Так ось ти який бригадир! Ну, будьмо знайомі. Привітання тобі шле дядько Степан.
Василько дуже зрадів звістці про дядька і схвильовано проговорив:
— Дякую. А де ви його бачили?
— Дзвонив мені з міста сьогодні. Ми з ним давні друзі — вчились колись разом. Передав тобі, щоб ти негайно виїздив до нього. їхній завод евакуюється, і післязавтра він їде з заводом. Хоче забрати тебе з собою. Я пообіцяв улаштувати тебе на машину.
Василь Іванович глянув на секретаря. Він весь час відгонив від себе думку про те, що сюди можуть прийти німці, і тепер його до глибини душі вразили слова цієї людини. За ними Василько відчув багато того, що не було сказано. Секретар ніби прочитав його думки.
— Нашу територію може з дня на день окупувати ворог (вперше тоді почув хлопець ці страшні слова), можливо, сюди прийдуть фашисти. Тобі треба евакуюватись. Поїдеш у глиб країни, там вчитимешся.
Серце Василькові боляче стислось. Відчув себе спустошеним, стомленим, не знайшов навіть слів, щоб відповісти секретареві.
— Швиденько збирайся, через півгодини їдемо,— сказав секретар, прийнявши його мовчанку за згоду.
Василько ніби прокинувся. Досі якось ні разу не подумав про те, що тут не буде йому місця, що доведеться кидати рідне село, тікати кудись від ворога. А тепер треба було подумати. Вчитись? Коли всі воюють, страждають? Ні, не може він учитись у такий час. Він буде воювати. Бригадиром зміг — зможе й солдатом.
Твердо відповів секретареві:
— Я не поїду.
— Чому? — здивувався той.
— Піду в армію.
— Краще б виїхати. Малий ще.
Василько не поїхав.
І от сьогодні ранком він був на переправі, допомагав і домовився з командиром, що його візьмуть з собою.
Та не довелось Васильку піти разом з солдатами. Він опинився разом із своїми юними друзями в Соколиному бору, і треба було думати про своє і їх майбутнє.
ВОВК СКИДАЄ ОВЕЧУ ШКУРУ
Минуло понад дві години, як хлоп’ята пішли по коні. Вже всі підрозділи перейшли річечку, а «добровольців» усе не було.
Старший лейтенант хвилювався, занепокоєно поглядав на луг, але нічого не міг побачити серед густих кущів та хвилястих складок рельєфу.
В душі він шкодував, що дав згоду на ці розшуки, йому дуже сподобались бойові хлопці і було шкода залишати їх самих.
Але робити було нічого. Війна є війна. Він дістав розпорядження спалити міст і поспішно відходити далі. На ранок треба було дістатись до нової лінії нашої, оборони. Міст облили бензином, і через хвилину він запалав, повитий густим димом.
Хвилин п’ятнадцять стояв потім старший лейтенант на березі, спостерігав, як горів міст, і час від часу кидав на луг зажурений погляд. Але там було безлюдно й гихо. Тоді командир скочив па баского коня і риссю рушив слідом за батальйоном.
Через деякий час до переправи обережно підкотили німецькі мотоциклісти. Постояли хвилину, про шось порадились, один підбіг був до спаленого мосту, а потім двоє з них повернули назад і дуже швидко зникли з очей.
Згодом луговою дорогою до переправи посунули танкетки й великі автомашини, набиті солдатами. Позаду похитувалось кілька легкових. Передні спинились, не доїхавши до берега. З кузовів спішно вистрибнули сапери, кинулись на берег, несучи гумові човни, сокири, пилки.
Розвантажившись, машини відійшли в укриття.
Незабаром фашисти вже нишпорили на околицях села. Зайнявши оборону, наводили переправу. Два найближчі до берега хліви і хата, що вціліли від пожежі, були швидко розкидані і лягли нерівним помостом через принишклу річку.
Село стало невпізнанним, безлюдним. Дотлівали жарини на згарищах, легенький вітрець крутив попелом, роздмухував червоні вуглини; подекуди ще курились хати. Здавалось, цей шматок землі враз укрився мініатюрними вулканічними сопками.
Лише місцями уціліли хати і господарчі будівлі, які стояли осторонь.
Рятуючись від пожежі і примітивши вдалині ворога, люди бігли до лісу. Тільки дід Макар, колгоспний пасічник, лишився на селі. Простоволосий, стояв він серед подвір’я і очима, сповненими гніву, дивився на догоряючу хату.
Колгоспну пасіку евакуювали, лише в нього стояло в садку кілька його власних вуликів: не міг жити дід без бджіл. Дивився заклопотано на вулики, де бджоли, сполохані димом, тривожно гуділи, збившись в один колючий клубок.
— Діду Макаре! — гукнув хтось із вулиці.— Ідіть з нами!