— Маю честь доповісти — ваш вірний друг і слуга, козак Лукіян Лемішка, колишній вояк «вільного козацтва» і «державної варти» його світлості гетьмана України Павла Скоропадського.
Мрійна посмішка набігла на м’ясисті губи майора.
— О, пан — то є добре. Пан — старі союзник.
— І слуга покірний,— вклонився Лукан.
— О, Пауль Скоропадскі! 1х роботаль с Пауль Скоропадскі в прошлий війна. Тяжели фремя Пауль бил фатерлянд. Жиль мой ймен- ной дача. О, чудесна дача! Работаль старші дворник. Старательні биль дворнік.
Лукан покосив око на дочку. Вона збагнула, в чому справа, і підійшла до майора.
— Від щирих, вдячних вам, хоробрим лицарям, українських козачок.— Вона ткнула німцеві пучок квітів. Стояла розчервоніла, не знаходячи місця рукам.
Майор поплескав її по пухкій щоці:
— Данке, україніш девушка. Гут, гут, типічни українка.
Дід Макар спостерігав цю сцену, і серце його кипіло гнівом, але він не додивився сцени зустрічі до кінця, бо саме запримітив у своєму садку непрошених гостей.
Дід побачив, що біля його вуликів порались незвичайні пасічники. Кинувся рятувати своїх бджіл, але робити вже було нічого: солдати, спаливши куль соломи, не лише викурили, а й умертвили бджіл, а мед з вуликів уже переходив у їхні алюмінійові казанки.
Із сходу почувся знайомий рев моторів. Дід Макар бачив, як рвонула вперед Майорова машина, а за нею поДіг галопом Лукан, верещала дочка, випередивши батька, а позаду бігла вся Луканова рідня.
Дід підвів угору очі і побачив швидку зладжену п’ятірку червоно- зоряних самольотів. Підніс руку і прошепотів:
— Покарайте їх, лиходіїв, синочки!
НІЧНІ РОЗМОВИ
Три дитячі постаті схилились над вогнищем. Грайливе полум’я освітлювало їхні обличчя, кидало в гущавину великі рухливі тіні. Вогнище горіло в глибокій западині — може, хтось давно тут викопав яму і вона поступово осунулась або, може, колись тут розірвався великий снаряд. Заграва від вогню не розходилась у сторони, а лише, мов промінь прожектора, освітлювала верхівки дерев.
Була північ. Над Соколиним бором сяяло безхмарне небо, усіяне рясними зорями. Вони, мов електричні ліхтарі на ялинці, блимали між кронами великих дерев, що шепотіли над головами хлопців.
Хлопці довго не зважувались розпалити вогнище. їм здавалось, що сотні незримих очей стежать за кожним їх рухом.
Ще звечора, незважаючи на втому, вони пішли на найближче колгоспне поле, де росла картопля. Спотикаючись об коріння та паліччя, повернулися з картоплею до цього заздалегідь вибраного місця. їм дуже хотілося спати, але голод і відчуття небезпеки відганяв сон. Довгий час хлопці перекидались словами, повертались на сухому листі, здригались від дотику холодних стебел трави, сторожко вслухаючись у приглушений шепіт ночі. І все ж на якийсь час вони заснули.
Першим, увесь тремтячи від нічної прохолоди, прокинувся Мишко і розбудив товаришів.
На дні зарослої травою, закиданої перегнилим листям та сухим паліччям ями розпалили вогонь.
Біля вогнища було тепло, в гарячому попелі пеклася картопля, а навколо стояла тиха, тривожна ніч.
Між деревами плив місяць, немов розплутував вузли гілок та листочків, і поволі скочувався за обрій. Ще довго блукали по темному лісі його холодні, мертві промені, тьмяно освітлюючи найвищу групу дерев, що здавалась велетенською горою. Кущі виступали, мов якісь потвори, що застигли нерухомо, лише час від часу ворушачи своїми довгими вухами.
Та всі страхіття насунулись на хлопців тоді, коли, тріпочучи й потріскуючи, спалахнула перша глиця на вогнищі. Мишко з Тимком, що не насмілювались відірвати погляду від мовчазного лісу, побачили, як затремтіла і захиталась чорна стіна, що налягала на їхнє укриття, як розсунулось непроглядне шатро ночі. Навколишні кущі, дуби та берези немов ожили і, взявшись за руки, то відступали, то наступали на яму. Тремтіли своїм темнозеленим листям, звідки на хлопців дивились сотні блискучих очей. Вони блимали, наливалися кров’ю, гасли. А трохи далі застигла незграбна, мов витесана з каменю, постать якогось велетня. Розставивши довгі вузлуваті руки, вона навалювалась усією вагою на хлопців.
— Хтось там...— блідий, як смерть, торкнув за плече Василька Тимко.
— Де? — здригнувся Василько.
Великими очима він довго вдивлявся крізь червону завісу вогнища в темряву, куди показував пальцем Тимко.
— То, мабуть, кущ...— прошепотів Мишко.
— Та ні ж бо! — настоював Тимко, вимовляючи це одними губами.— Хтось там стоїть.
— Нічого там нема,— суворо сказав Василько і повернувся до вогню.
Тимко не здавався. Аж тоді, коли Мишко виліз із ями і, підійшовши
до страховища, взяв його за одну руку, а грізна постать затремтіла і переродилась на крислату грушу, Тимко переконався, що той велетень йому привидівся. Засоромлений, прикував погляд до вогнища і намагався більше не дивитись навколо.
Вогонь весело палахкотів. Запах картоплі викликав апетит.
— Невже наші їх не виженуть? — знов повернувся до наболілого питання Мишко.
йому ніхто не відповів.
— А що ми робитимемо з кіньми? — запитав Мишко.
Василько глянув на нього здивовано: