Unknown полностью

— Та ви що? Не бачите? Саву вбили.

У цей час кулі засвистіли у них над головою і збоку.

Василько повернув лисого в долину.

— За мною! — гукнув він.— Не відставать!

Мишко погнав за ним коня. Він боявся тепер відстати. За його плечі, обливаючись сльозами, міцно тримався Тимко. Його бліді вуста шепотіли:

— Прощай, Саво!

ВАС ІЇЛЬ ІВАНОВИЧ

Василь погнав коня до Соколиного бору. Коні, немов відчуваючи небезпеку, слухняно'бігли туди, куди їх поганяли хлопці.

Під’їхали до лісу. Щоб сховатись у його гущавині, треба було пере­правитись через річку. Знаючи тут усі броди, Василько вибрав найміл- кіший і спрямував коней до річки.

Коні охоче зайшли по коліна в воду і почали пити, повільно цідячи воду через губи; хлопцям здалося, що вони п’ють занадто довго. Че;рез хви­лину вершники стали на другому березі і швидко сховались у густих дубових кущах.

Глибокі урвища Соколиного бору, порослі густими чагарниками, ні­коли не бачили сонця за високою стіною дубів та грабів; в густих зарослях завжди стояли сутінки, пахло прілим листям і травами. Сот­нями барв мінялося розкішне осіннє мереживо лісу. Тисячі пташиних голосів зливались у чарівну лісову симфонію. Великими уступами, мов східцями, можна було спуститись до річки. За річкою — луки, річечки й озера, а десь там, удалині,— повноводний Дніпро.

Василько, Мишко й Тимко переходили з місця на місце, здирали шкіру на руках та обличчі і тягли за собою коней. Чагарник здавався їм недосить густим, гущавина — недосить надійною.

Нарешті, вибрали місце, яке здалось їм найгустішим і найкращим у всьому бору, і спинились. Прив’язали коней до дерев, підкинули їм під ноги молодої лісової трави і сіли спочити.

Мишко й Тимко з надією дивились на Василька. Адже він був старшим, комсомольцем, перейшов у дев’ятий клас і навіть працював у колгоспі помічником бригадира. Останній рік Василько навчався в місті, а це в очах у хлопців значило багато.

Васильків дядько жив у місті. Він працював інженером на заводі і кожного літа приїздив у гості до свого брата, Василькового батька. Дядько любив хлопця, як рідного сина.

Коли Василько закінчив у своєму селі на відмінно сім класів, дядько умовив батьків віддати хлопця йому.

Батько, не вагаючись, згодився, бо в їхньому селі ще не було серед­ньої школи. її мали відкрити лише через рік, і Василькові довелось би ходити в сусіднє село або зробити на рік перерву у навчанні. Хлопець виїхав разом з дядьком.

Останні три роки Василько був головою ради піонерського загону, добре організовував там роботу. Піонери його загону вчились лише добре та відмінно. А які цікаві ігри організовували весною!

Збиралися за селом, на узліссі Соколиного бору, ділились на дві групи, і починалась захоплююча військова гра. «Противники» розходи­лись у різні боки, зайнявши «бойові» позиції, маскувались, вели старанно розвідку, висліджували «ворога». Котилась тоді лісом стоголоса луна — то кипів там «смертельний» бій.

Улітку Василько любив рибалити; ходив з братами, які приїздили у відпустку, з товаришами, йому завжди щастило: в його ятері потрап­ляли карасі й лини, на вудку навперейми чіплялись сріблясті верховодки.

Коли ж у колгоспі починалися жнива й косовиця, Василькові було не до риби. Він скликав тоді з усього села піонерів, і вони з ранку до вечора визбирували в полі колоски. Не давали загинути жодній зернині.

йому шкода було розлучатися з товаришами, з річкою, з учите­лями, але ще більше хотілося вчитись.

Васильків батько був у колгоспі бригадиром, його бригада завжди і в усьому вела перед. Він добре розумівся на агрономії, читав наукові книжки й журнали, і на його ділянці завжди був зразковий порядок.

Старанно виховував батько своїх дітей. Всі вони мали вищу освіту. Батько прищепив їм любов до праці, до народу, до Вітчизни.

Ніби жартома, батько називав Василька «Василем Івановичем», але насправді цим він підкреслював свою пошану до людини, хай ще й ма­лої, але вільної, радянської.

Деякі з сусідів сміялися з цього дивацтЕа, але в душі заздрили такому синові, часто ставили його в приклад своїм дітям.

— Куди тобі, лобуряко, до бригадирового! — говорив якийсь з бать­ків, вичитуючи синові за провину.— Той на зріст мов гриб, а дурниць не робить. Ти ж у мене виріс під стелю, а в голові ще вітер віє.

Восьмий клас закінчив Василько теж на відмінно. Одного вечора, коли він прийшов додому, збіглися до нього друзі й урочисто вивісили на стіні восьму Василькову похвальну грамоту.

Через кілька днів після цього почалася війна. Батько зібрався на фронт. До них у хату зайшов голова колгоспу. Він побажав батькові бойового щастя, а потім звернувся до матері:

— Що ж, Софіє Петрівно, доведеться тобі бригаду приймати, коли така справа. Тепер мої кадри —- ваш брат, жінки.

Мати спокійно відповіла:

— Та вже якось буде. Нічого не поробиш — такий час.

Вона глибоко зітхнула.

— Вася тобі всі справи поведе, Софіє, допомагай тільки йому,—- сказав батько.

—  Так, так,— згодився голова колгоспу.— Івановича призначаю тобі в помічники. Одне старе, друге мале — та й буде якраз одне доросле.