«Поводить себе, як після здійснення дванадцяти подвигів», відзначив фон-Фрейліх з незадоволенням і сухо попросив викладати дані про партизанів і свою роботу. Штирке розповідав так, ніби був безмежно захоплений тим, що робилось навколо цього .міста.
— О, рух страшенний! Мій бог, я б не повірив у те, коли б сам не бачив всього на власні очі. Населення настроєне проти нас...— Він, мабуть, підшукував відповідне слово, яким би можна було визначити той настрій народу, бо довго щось мимрив і жував синіми потрісканими від морозу губами.— Вкрай небажано. Кожен третій тубілець має зброю. Навіть дітлахи, і ті воюють проти нас...
Фон-Фрейліх важко сопів. йому не подобалась така мова Штирке, і коли б той не прибув на Україну разом з генералом і не вважався одним з кращих його підручних, фон-Фрейліх, можливо, не став би його й слухати. Безперечно, обер-лейтенант Штирке перебільшує, щоб підкреслити свою хоробрість. На залізний хрест націлюється, бестія!
— А як цей?..— запитав фон-Фрейліх, маючи на увазі Лукана.
— Вогонь! Ріже все. Ретельний! Не без мого керівництва, безумовно...
Фон-Фрейліх уважно поглянув на обер-лейтенанта і, щоб охолодити
Штирке, похвалив Лукана.
— Таких... треба підтримувати. їх у нас не так уже багато. Треба берегти... Вони ще послужать фатерлянду... так...— Генерал пожував сухі сизі губи.
— Маскуйтесь, як вам краще. Це видніше на місці... е-е, маскуйтесь червоними стрічками, тризубцями, чим завгодно, але дійте! Входьте в довір’я. Перехоплюйте їх розвідників. Зараз мені потрібні відомості, відомості...
Штирке піднявся на ноги, виструнчився. Зблід, язик заплітався:
— Пане генерал, дозвольте... я хотів... у мене велике прохання... в лісах... з здоров’ям...
Фон-Фрейліх зрозумів, чого хоче Штирке, але вдав, що нічого не розуміє, і поспішив попередити офіцера:
— За вашу службу, пане обер-лейтенант, я представлю вас до нагородження вищою нагородою... е-е-е... орденом залізного хреста.
Оберові кров хлинула у голову, він спантеличено гаркнув:
— Хайль Гітлер!
— Хайль! А цьому передаси... е-е-е... що я нагородив його медаллю ... е-е-е... медаллю за хоробрість, введену для східних спільників... і присвоюю військове звання єфрейтора.
Спостерігаючи за обер-лейтенантом, що зовсім просіяв від генеральських слів, фон-Фрейліх на хвилину забув про свої невдачі і сумніви, він теж відчув себе бадьорим і впевненим. Ні, він зробить, цей Штирке, те, іяо йому наказано!
— Через місяць-два я не залишу тут каменя на камені, не залишу живої душі, я заспокою цей дикий край. А зараз мені потрібні відомості і відомості, пане капітан...
— Пробачте, мій генерале,— несміливо поправив ще більше оторопілий Штирке: — обер-лейтенант.
—< Я говорю: пане капітан! Моя карта повинна бути чітка і ясна. Я повинен знати, з ким маю справу і які мені потрібні сили для боротьби з партизанами. Я в першу чергу надіюсь на вас, пане капітан.
Штирке аж очманів від тих милостей, якими осипав його зараз генерал. Він клянеться зробити все, що тільки зможе, бо він вірний слуга генерала-благодійника. Він бормоче все це, мабуть сам мало розуміючи, про що говорить. Але принаймні зараз, у кабінеті фон-Фрейліха, він певний, що піде першим і прочистить дорогу для слави генерала і для своєї слави, і ніщо не посміє стати йому на перешкоді
ГАНУПЬКА НА ОПЕРАЦІЇ
З радістю їхав Віктор на операцію, незадоволеним і похмурим повертався назад.
Одержавши пістолет, Віктор не міг ніяк усидіти в партизанському таборі. «Як це так? — думав він.— Тимко фашистів б’є, а я повинен у таборі сидіти? Хай ще тоді, коли був беззбройним, а тепер, бач, який у мене пістолет!»
— Товаришу комісар,— звернувся Віктор до Михайла Платоновича,— а хіба є такий наказ, щоб боєць із зброєю весь час сидів у таборі?
— Який же боєць сидітиме? Сам бачиш, у нас всі воюють,— відповів комісар, мабуть не зрозумівши, до чого веде Віктор.
— А чому ж мене не беруть у бій? Хіба я не маю зброї? Так тільки Тимка... Я теж хочу в бій...
Очі комісарові сміялись:
— Ти дивись, який гарячий! Що ж, для тебе бій спеціально влаштовувати? Може, піти фашистів сюди накликати, щоб ти повоював?
— Яз ротою дядька Бідулі піду...
Комісар засміявся:
— Коли з Бідулею, то можна. їдь, повоюй!
Вікторові більше нічого й не треба було. Він уже перед цим говорив з Бідулею. Той пожартував, як і звичайно, але пообіцяв: «Дадуть дозвіл—так уже й бути, візьму з собою. Провітришся трохи».
Віктор миттю помчав на господарський двір. Група Бідулі вже зібралася в дорогу. Підбігши до командира, Віктор виструнчився, хвацько козирнув і доповів:
— Товаришу командир! Комісар дозволив...
— Що дозволив? — перепитав Віктора Бідуля, тішачись розгубленістю хлопця.
— Та з вами ж...
— Що з нами?
— Та хіба ж ви не знаєте?
— Хі, ти морока! Все йому відгадай та здогадайся... Ти доповідай мені по уставу. Ну, ще раз!
Віктор на якусь мить поморщив носика, швидко шморгнув ним і, лукаво блиснувши оченятами, повернувся, відбіг кроків десять назад і знову підбіг до Бідулі:
— Товаришу командир! Комісар загону наказав бійцеві Гапуньці прибути в ваше розпорядження і їхати на бойову операцію.