Тимко тимчасом відчував себе героєм дня. Він охоче розповідав партизанам про те, як проніс гранати, не заперечував, коли партизани говорили, що це він прискорив кінець бою.
Побачивши на шкільному подвір’ї стіжок сіна, Тимко, придержуючи на плечах трофейну гвинтівку, побіг туди, щоб набрати на командирові сани сіна, бо Соловей — той не подумає, щоб командирові було м’яко. З розгону Тимко вчепився за пласт сіна і ніяк не міг висмикнути. Раптом відчув під руками щось тверде і холодне, як тіло гадюки. Спочатку він відскочив, а потім схопився за гвинтівку:
— Вилазь!
Стіжок заворушився. Пласт піднявся, виткнулись з-під нього чиїсь руки в чорних шкіряних рукавичках.
То був комендант гарнізону.
Партизани, які підбігли Тимкові на допомогу, швидко розкидали увесь стіжок і витягли ще кількох ворогів, а серед них і Швачка.
...Ось чому, повертаючись з бою до табору, Тимко відчував себе цілком дорослою, бойовою людиною. Ось чому так часто і задоволено поляскував він по холодній кобурі свого «вальтера». Адже ж це був пістолет фашистського коменданта, якого Тимко (розумієте, сам!) взяв у полон.
ПІСТ 0ЛЕТ
Останнім часом Віктор став частим гостем у партизанському госпіталі. Медсестрою тут працювала Тимкова сестра Софійка.
Вона за цю зиму зовсім розквітла. Білий халатик, марльова пов’язка на голові дуже були їй до лиця. На рожевому обличчі по-новому весело блищали очі, чорні тоненькі брови вигинались дугою, і здавалось, завжди вона чимсь захоплена і здивована.
До неї саме й зачастив Віктор. Прийде і не відходить від Софійки. Коли вона сидить, і він біля неї сяде, торочить щось, пошморгує коротеньким носиком. Куди вона йде — і він за нею. Тільки з’явиться Віктор, дівчата жартують,— кличуть:
— Софійко, жених прийшов.
А Віктор справді був закоханий. Тільки не в медсестру, а... в її пістолет.
В госпіталі лікувався один з партизанів-розвідників. Виходячи з гос- .піталю, на знак подяки за піклування й уважність медсестри, він уро
чисто подарував їй пістолет системи Коровіна, перший номер. Хоч в обоймі пістолета і був тільки один патрон, але Софія дуже зраділа такому подарункові. Вона носила його зверху на поясі халата і довго ні на хвилину не могла забути, шо володіє такою чудовою зброєю.
Цей пістолет не давав спокою Вікторові. У нього тільки й розмов було з Софійкою, що про її зброю:
— Правда ж, тьотю Соню, цим пістолетом можна забити фашиста так само, як і з гвинтівки?
Софія не могла огудити своєї зброї:
— Авжеж можна...
— ...муху! — додав хтось із поранених.
Вийшовши з госпіталю, Віктор бродив по табору і мріяв: «Ех, коли б мені такий пістолет! І для чого він Софійці?» От коли б він Вікторові. Тоді вже напевно взяли б і його в бій. А що коли попросити у неї?
Віктор аж спинився від цієї думки. Серце стискалось від хвилювання. Йому вже ввижався той пістолетик у своїх руках. «Не віддасть», зітхав він і рушав далі. А який же з нього голова загону, коли він без зброї?
Коли ж у таборі з’явився Тимко зі своїми трофеями, Вікторові життя не стало.' Він перебував як у гарячці. Що ж з того, що Тимко за нього старший, на скільки там... І вже в бою був... фашиста піймав... і пістолет... і гвинтівка в нього! Ех, не щастить!
Віктор мало не плакав. Довго ходив він по табору і нарешті прийшов до Тимка. Тимко зустрів його радісно, хоча Вікторові й здалося, що Тимко хоче ще раз похвастати перед ним. Хіба він не помітив, як блиснули Тимкові очі і він потягся рукою до пістолета...
— І ти не злякався? — вже який раз допитувався Віктор і прислухався, чи не затремтить голос у товариша.
— Пхі, злякався!.. Хіба мені вперше!
Згадавши, як він випустив Лукана, Тимко зітхнув. Віктор сприйняв це зітхання по-своєму: «Ні, не бреши, Тимко, злякався і ти, бо хіба ж можна не злякатись, коли в тебе стріляють?»
Та сам Віктор не витримав, поскаржився:
— А як вони мене боятимуться, коли у мене і зброї нема?
— І у мене ж не було. А пішов у бій, і є. І ти дістанеш.
Тимко глянув на Віктора співчутливо. І той навіть здивувався, як це він раніше не знав, що Тимко такий хороший товариш.
— Та ж хіба візьмуть? — спитав Віктор.
— То правда, можуть і не взяти. Малий ще...— співчутливо говорив Тимко.
Віктора знову ніби хтось стьобнув різкою по голих ногах.
— Та який я малий? Я ж... партизан, а що років мало, то кожному ж було стільки!
Тимко згадав, що і його самого ще не так давно вважали малюкомц йому шкода стало Віктора.
— А ти зайди до командира або комісара.
— Мені коли б такий, як у твоєї Софійки,— натякнув Віктор.
Тимко стукнув себе по лобі:
— Чекай, ану пішли...
Хлопці підбігцем подалися до госпіталю. Раніше Тимко і сам пильно поглядав на Софійчину зброю, але не зважувався просити і тому зневажливо бурмотів: «Мухобій... Теж мені, зброя!»
Вислухавши хлопців, Софійка розсміялась.
— Та це ж подарунок. А дарованого не дарують.
— Для чого він тобі? — переконував Тимко.— Така здорова, а з дитячим пугачем. Я тобі, Соню, з бою ще кращий привезу. Віддай цей пістолет Вікторові. А то й справді, як же йому...