Unknown полностью

— О, оце так! Інший фасон! Стрибай у сани.

Задоволений, Бідуля подав наказ вирушати в дорогу.

Віктор весь час пильно роздивлявся навколо. Йому так і здавалося, що ось-ось звідкись вискочать гітлерівці і почнеться бій.

Але так і не зустрівши ворога, вони доїхали до самого села.

Тут їх зустріли партизани.

На будинку, біля якого зупинились підводи, тріпотів на вітрі папі­рець, на якому було написано: «Сільвиконком». На ганок вийшов боро­датий партизан. Бідуля, струшуючи з одягу сіно, гукнув до нього:

— Здоров, голова!

Голова сільради поважно потиснув Бідулі руку і гостинно простяг йому свого кисета з тютюном. Вони довго розмовляли про якийсь паро­вий млин, про борошно, про пекарню, але Віктора все це дуже мало цікавило. Подумаєш, велика справа — відкрити млина і намолоти бо­рошна партизанам! От коли б з фашистами бій зав’язати!..

Але скоро Віктор забув про це. Біля партизанських саней зібра­лось кілька десятків його ровесників. Вони уважно розглядали його ши­нельку з золотими гудзиками і з особливою шанобою дивилися на справжній пістолет. Це так закрутило голову малому партизанові, що він деякий час ходив перед підводами, удаючи, ніби нічого того не по­мічає. Та зненацька йому спало на думку, що треба з дітьми поговорити. Коли довідається комісар... скаже: «Теж мені піонерський організатор! Пістолетом розхвастався!» І Віктор рішуче підійшов до своїх ровесників.

Ті з острахом відступили назад та й собі удали, що ні Віктор, ні шинель, ні навіть його пістолет їх зовсім не цікавлять.

— Гітлерівці у вас бувають? — запитав діловито Віктор.

— А що їм тут треба? У нас усі партизани,— заговорили діти.

— Наші хлопці бувають? — гордий за свій загін, запитав Віктор.

— І ваші й наші. У нас усе село партизанське.

— Ви — піонери?

Діти переглянулись. Справді, як це воно так? І не подумали досі про таку важливу справу.

— Піонери,— за всіх відповіла сіроока дівчинка і задерикувато по­сміхнулась,— А що?

— А загін у вас є?

Піонери опустили голови.

— У нас вожата евакуювалась,— винувато сказала дівчинка.

— А ви що — самі маленькі? До секретаря комсомолу зверніться. Він повинен вам дати вожатого. А то як же, піонери — і без загону!

Віктор був на висоті свого становища. Хоч не довелось йому битися з фашистами, але він зробить корисну справу, про яку обов’язково допо­вість комісарові.

— А це що за вояка? — почув він над головою чийсь басовитий голос.

Повернувшись, Віктор побачив голову сільради.

— Це в нас не малий чин,— рекомендував Віктора Бідуля.—Тут такий архаровець, що хто знає, що з нього й буде, коли він виросте. Вогонь!

— Видно, що бравий вояка! Дивись, гудзики як горять! — захоплю­вався голова, але Віктор почував у тому захопленні приховане глузування.

— Так, шинель у нього в порядку. Це в нас піонерський керівник. Вогонь-хлопєць! — чи то серйозно, чи в жарт почав вихваляти Віктора Бідуля.

Віктор мало крізь землю не провалився від тих похвал. Він стояв червоний, як рак, відчував на собі десятки очей. І знову почув бас го­лови сільради:

— А ти глянь, воно ще й при зброї!

— Аякже! По косареві — ложка, по вояці—зброя,— пояснив Бідуля.

Голова аж рукою помацав Вікторів пістолет.

— Та чи ж воно й стріляє? — запитав якийсь дідусь, теж присту­пивши до хлопця.

— Якась мухобойка,— визначив голова.

— Літом від мух можна відбиватись,— пожартував дід.

Цей жарт зовсім вивів Віктора з рівноваги. Він, хоч і посміхався і собі робив веселу міну на червоному обличчі, але відчував, що ось-ось заплаче. А дідусь ще й додав:

— Малувата зброя, малувата! Козак бравий, а зброя, можна ска­зати, дамська.

Невідомо, до чого б довела ця розмова Віктора, коли б всі, добро­душно пожартувавши з хлопця, не пішли у своїх справах.

Пригніченим повернувся Віктор у табір.

Не промовивши ні до кого й слова, він подався до дядька Якова. Йому Віктор розповів усе, бо знав, що дядько Яків не сміятиметься, і завжди йому допоможе. Він і справді знайшов великий шмат ременю і пообіцяв зробити Вікторові нову кобуру, та таку, щоб уже ніхто не посмів глузувати з партизана.

— Оце пошию тобі кобуру — та й шабаш! Піду до командира — хай і мені дає зброю. Що ж я... Всі воюють, а я мов теля у бога з’їв.

Віктор не заперечував проти такого рішення дядька Якова, але про­сив попереду зшити йому кобуру на совість, не шкодуючи товару.

На другий день на боці у Віктора теліпалась нова кобура, в яку можна було затиснути, крім Вікторового «мухобоя», щонайменше ще один пістолет. Хлопець радів, що тепер уже ніхто не посміє сказати образливого слова.

ВІН КОМСОМОЛЕЦЬ!

Мишко не вийшов, а вилетів від командира. І справді, він почував, що ніби не по землі йде, а летить у повітрі, що перед ним розступаються безмежні простори, і ніяка сила його не може спинити.

Іван Павлович викликав не тільки командира їх групи Льоньку Устюжаніна, а всіх командирів підгруп. Був тут і Мишко. Іван Павло­вич так і звертався до всіх: «товариші командири». А потім оголосив наказ про призначення їх усіх командирами підривних груп. Устюжанін був призначений старшим над ними.