Другим наказом командир оголосив усім подяку і представив до нагородження орденами. Та невже таке може бути? Щоб Мишкові орден? Правда, під час фінської війни голова їхнього колгоспу орден Червоного Прапора одержав. Але ж Мишко? Що таке три ешелони? Міст? Хіба де так важко було Мишкові зробити? Хіба вже він і герой?
Закінчиться війна, повернеться Мишко в своє село, прийде до школи, а в нього орден... Всі бачитимуть, що воював Мишко! Та цього, мабуть, не буде...
Іван Павлович і Льонька його дуже хвалили. Та то, мабуть, тому, що малий. Та хіба ж він малий? П’ятнадцятий рік, будь ласка, пішов. Уже не піонер тобі... Іван Павлович так і сказав: «А я думав, ти, Мишко, вже в комсомолі». Хіба мало про це думав Мишко? Йому тільки й снилось, як би швидше підрости і до комсомолу вступити...
З такими думками ішов Мишко до своїх товаришів, щоб запросити всіх молодих партизанів на відкриті комсомольські збори.
...Залишившись на самоті, Мишко дістав олівець і аркуш паперу. Щасливо посміхаючись, тремтячою рукою написав:
«Михайла Петровича... Хто це такий — Михайло Петрович?» Мишко задоволено посміхнувся. Це ж він — Мишко... комсомолець! Ось тільки як бути з роками? Написати п’ятнадцять чи п’ятнадцятий? Та хай уже краще без років — хіба роки головне? Головне, що він уже дорослий, знає, для чого вступає в комсомол.
І він коротко написав у заяві про те, що думав.
...В небі стояло сонце, сніг сірів, падав обважнілими грудками з дерев і танув. Мокра снігова каша розліталась з-під Мишкових ніг, обліплювала йому чоботи й поли, але він не помічав цього. Відчував тільки, що йде весна. І надворі, і широко входить у серце.
Коли Мишко зайшов у барак, тут було вже стільки молоді, що він ледве протовпився вперед.
Партизани посідали на нарах, тісно збилися в проходах. Навіть старики, і ті прийшли на молодіжні збори і жваво перемовлялися один з одним.
Любов Іванівна стояла за столом. Вона вичікувально дивилась у натовп, постукуючи олівцем по алюмінійовому кухлю. Побачивши Мишка, привітно посміхнулась і вказала рукою на місце перед столом президії.
Розчервонілий, щасливий Мишко сів поруч з Іваном Павловичем, який гостинно дав йому місце на кінці лави.
— Ну як? — запитав командир.
— Написав,— прошепотів Мишко.
Він вагався: показати чи не показувати командирові? А що коли написав не так, як треба? Нарешті зважився і подав йому заяву. Іван Павлович швидко пробіг очима і, схвально кивнувши головою, поклав листочок перед Любов’ю Іванівною.
До президії обрали Івана Павловича, Любов Іванівну, Льоньку Устюжаніна. Головував Льонька.
Любов Іванівна почала читати Мишкову заяву.
Вона читала урочисто, так, як думав, пишучи її, сам Мишко. Він гордо підвів голову, очі його палали. Прочитавши заяву, Любов Іванівна раптом глянула на нього занепокоєно. Мишко зблід. Щось не гаразд! І справді, Любов Іванівна звернулась до нього:
— А рекомендації у тебе є, товаришу Мирончук?
Мишко почервонів і вкрай розгубився. Його немовби хто опустив у холодну воду. Оце так! Підготував заяву, а про основне і не подумав...
Мишко повернув голову туди, куди дивились тепер усі. Іван Павлович, схилившись над столом, щось писав. На хвилину запала тиша.
— Ручуся за Михайла Петровича Мирончука. Я впевнений, що з нього буде справжній комсомолець і більшовик,— сказав командир, подаючи секретареві папірець.
— Я теж рекомендую товариша Мирончука,— заявив голова зборів Льонька Устюжанін.
— І я рекомендую!
Десятки голосів залунали в бараці. Мишко не міг стримати радісних сліз і зніяковіло схилив голову.
— Товариші,— заговорила Любов Іванівна,— я бачу, рекомендацій у Мирончука вистачить. Але дозвольте і мені дати йому рекомендацію. Ми з товаришем Мирончуком давні друзі. Я його знаю, мабуть, не менше, ніж інші товариші.
Надали слово Мишкові.
йому ніколи не доводилось говорити на зборах. Сутулячись і червоніючи, він встав. Біографію? Ну що в нього за біографія!..
— Мені п’ятнадцять буде незабаром. Батько мій воює. Я учився в школі, але прийшли німці. І я, як піонер... з Василем Івановичем і Тим- ком... ми допомагали партизанам.
Він хвилину помовчав, опановуючи себе і роздумуючи, що ж ще сказати. Про те, що було позаду, говорити було нічого. Перед ним розстелялось, кликало майбутнє. І Мишків голос зміцнів, став дзвінкий і урочистий:
— Я цього дня не забуду ніколи!
Мишко повернувся до Івана Павловича Здавалось, він звертався тільки до нього:
— Я дякую вам, товаришу командир, що ви мене... ручитесь за мене. Я виправдаю ваше довір’я, товаришу командир... Я битиму фашистів ще краще і аж доти, доки жодного з них не залишиться на нашій землі. Я буду...