Софійка не знала, що й сказати. Нарешті, мабуть, щоб відчепитись від настирливих хлопців, неохоче пообіцяла:
— Якщо командир... коли дадуть мені кращий... то я...
Через кілька хвилин хлопці були уже в штабі. Михайло Платонович З Любов Іванівна перервали свою розмову.
Віктор увесь палав. Комісар побачив, що хлопці зайшли сюди не спроста.
— Ну, Вікторе, ти ж як? Тимко ось, бачиш, який герой у нас,— ласкаво звернувся він до хлопчика.
Тимко зашарівся, а Віктор відразу приступив до своєї справи:
— Товаришу комісар... Слово честі... я стараюсь... Хай Любов Іванівна скаже. Та який же з мене голова загону, коли у мене й зброї немає?
І так жалібно глянув на Михайла Платоновича, що той почав співчувати хлопцеві.
— Піонери з мене сміються,— вирішив навіть прибрехнути Віктор.
Михайло Платонович глянув на Любов Іванівну, обоє посміхнулись.
А комісар спитав:
— Скажи, а яку тобі зброю хотілось би мати?
— Може, дамо гвинтівку або карабін,— запропонував командир.
— Справну? — поцікавився Віктор.
— Чому ж справну? Для справних і бійців вистачає.
— Не хочу.
— Так що ж тобі дати?
— Мені пістолет, той, шо у Софійки, а їй інший дайте. Бо хіба той пістолет їй пасує: сама велика, а пістолет — тільки мух бити.
Із штабу Віктор вийшов задоволений, йому пообіцяли з часом передати Софійчин пістолет. Але сталося це далеко швидше, ніж чекав сам Віктор.
Вночі повернувся Льонька Устюжанін, а з ним Мишко. Вони принесли кілька трофейних автоматів, пістолетів, кулемет. Мишко відразу побіг до Софійки і подарував їй точнісінько такого «вальтера», як у Тимка.
Вже другого дня Віктор гордо походжав по табору, а на його поясі висіла невеличка кобура з пістолетом. Через кожні дві-три хвилини Віктор обмацував кобуру, неначе боявся, що у нього можуть відняти цей скарб.
МИЛІСТЬ ФОН-ФРЕЙЛІХА
Фон-Фрейліх лютився, впадав у розпач, хоч і намагався не подавати ніякого виду. Очі його горіли диким вогнем. Його мучило безсоння. Все частіше тягся до шнапсу, а на ніч приймав сонні порошки. Та навіть це не допомагало. Через годину-дві схоплювався від сну, і хоч почував себе спустошеним морально і ослабленим фізично, намагався триматися бадьоро і починав гарячково працювати. Уже до світанку немилосердно всіх ганяв, сухо і їдко відчитував своїх підлеглих за неоперативність, ганяв, примушуючи робити неможливе.
Фон-Фрейліх хотів обплутати партизанів і підпільників сіткою шпигунства. Шпигунів посилали десятками в ліси, але звідти повертались лише одиниці, та й ті нічого не могли сказати певного. Те, про що розповідали, викликало недовір’я і породжувало страх. Послухати їх, то все, що є живого на Україні, бореться проти фашистів. Хіба можуть бути у партизанів кулемети, міномети і артилерія в такій кількості? Йому непотрібні до маячіння перебільшені цифри, йому потрібні, чорт візьми, точні дані!
В душі фон-Фрейліх згоджувався з тим, що у партизанів велетенська сила. Про це свідчили в першу чергу факти. Кожного дня з якогось району, а інколи одразу і з кількох, сповіщали про розгром гарнізонів. Вже було розгромлено' кілька гарнізонів, дуже великих і сильних. І головне — партизани знищували всіх солдатів, де б вони не траплялися.
«Чорт візьми! — нервував наодинці фон-Фрейліх,— так може дійти до того, що в одну з ночей вони налетять і на місто».
Фон-Фрейліх вживав всіляких заходів, щоб знешкодити і ліквідувати підпілля. З цією метою було проведено масові арешти всіх громадян, яких хоч трохи можна було запідозрити в підпільній діяльності. Тисячі людей було вивезено в рабство. Але фон-Фрейліх все більше відчував діяльність підпільників у місті, ніби вони були тут за стіною, так близько, що він, здавалося, чув їх гарячий подих. І... нічого не міг вдіяти.
Фон-Фрейліх в перший місяць сколотив великий каральний загін. Пішов загін у ліси, але вже третього дня повернувся назад. Та більшої половини карателів не повернулося зовсім. Фон-Фрейліх, довідавшись про поразку загону, поклявся розстріляти власноручно майора — командуючого операцією. Він обов’язково здійснив би свій намір, коли б майор не був за день до цього убитий в бою з партизанами...
Коли до фон-Фрейліха прибув обер-лейтенант Штирке, генерал зустрів його радісно, сподіваючись одержати від нього найконкретніші дані про партизанів. Штирке помітно осунувся.
«Обов’язково проситиметься, щоб увільнив», чомусь подумав фон- Фрейліх, і недобре почуття, навіть злоба, почали повільно спирати груди генералові. Він знав: це починається приступ люті, хоч лютитись, власне, ще й не було причини.
«Нерви! — подумав фон-Фрейліх і скупо посміхнувся.— Якщо не повернусь звідси неврастеніком, це буде чудом провидіння»-
Іронічне ставлення до самого себе поліпшило настрій фон-Фрейліха, і він, як міг спокійніше й ласкавіше, запросив Штирке сілати. Обер- лейтенант прийняв це як належне, важно розсівся в кріслі, попросив дозволу курити.