Тимка взяла досада. Думав побувати в бою, а вийшло, що постояли в хуторі та й назад. Лежав у тачанці й намагався заснути. Вже крізь сон почув, як хтось доповідав командирові:
— Товаришу командир, Швачко зник.
— Що таке?
— Слідкували за ним пильно, а тільки ввійшли в густий сосняк, він пішов стороною і як у воду пірнув.
— Найдеться! Негайно пошліть у штаб людину, щоб затримати того, який прийшов разом з Швачком.
...їхали цілу ніч. Тимко лежав, укрившись з головою, і не міг ні думати, ні спати. Образа і розчарування стискували серце, душили в горлі... Крізь напівзабуття почув:
— До гарнізону півтора кілометра. Люди на вихідній позиції.
— Добре.
Тимко підняв голову. Вони вже вийшли з лісу. Навколо розстилалось біле поле, колихався досвітній туман.
— Може, час починати? — хвилюючись запитав Баранов.
— Почекаймо донесення.
Тимко не встиг нічого до пуття розібрати, але зрозумів, що зараз буде бій. І чи то переляк, чи передранковий мороз, пробравшись під одяг, примусив хлопця затремтіти.
Через якийсь час прибув посланець від Кирпичова.
— Розвідка доповіла: німці полягали спати.
Іван Павлович наказав зв’язковим передати командирам наказ про наступ.
Все сталося так, як і передбачав Іван Павлович. Три доби німецвкий гарнізон жив напруженим життям, без сну і відпочинку. Німців весь час попереджали про небезпеку.
Три дні і три ночі ніхто не зімкнув очей. І сон не прийде, і хліба шматок не полізе в горло, коли чекаєш, що ось-ось на тебе впаде град куль і свинцю. І фашисти, боячись раптового нападу, не виповзали з холодних, сирих траншей і бліндажів, пильно вдивлялися вперед. Хай би тільки сунулись партизани! О, комендант їм готує добру відсіч — жоден не вийде з-під вогню!
Комендант гарнізону нетерпляче чекав цього нападу, примушував своїх підлеглих не змикати очей. Він знав, що партизани часто нападали на гарнізони і громили їх, але хіба там були такі досвідчені і мудрі коменданти, як він? Хіба там були такі укріплення і такі вимуштрувані солдати. О, він передбачив усе. його так легко не візьмеш, голову попереду звернеш. Хай тисячі йдуть, йому не страшно...
Та партизани злякались, не пішли.
«Шкода, така шкода!» бідкався комендант.
Він не знав, що ж тепер доповісти начальству, бо вже повідомив, що готується напасти і розгромити партизанів. Як же тепер бути? Хіба сповістити, що партизани не прийняли бою, розсіялись. Він вирішив чекати до ранку, дати перепочинок своїм солдатам, а вдень піти й спалити хутір, в якому стояли партизани, розстріляти населення і тоді вже доповісти про перемогу.
Хоч наступила і спокійна ніч, комендант наказав гарнізону не покидати укріплень і траншей. Тільки перед світанком стомлені і перемерзлі солдати пішли на спочинок, а деякі лишились у траншеях, проклинаючи свою собачу службу.
Саме в той час, коли виснажений безсонням гарнізон заснув міцним сном, звалились на нього, як сніг на голову, партизани Івана Павловича. Вартові навіть не встигли зняти тривоги, як партизани уже були в траншеях. Рятівне коло траншей перетворилось для німців на смертельний зашморг. Вони відкрили шалений вогонь з вікон-бійниць, але це не могло їх урятувати, бо вони були в кам’яному мішку. По вузьких щілинах бійниць полоснули партизанські кулемети й автомати.
Зійшло сонце. Фашисти все ще тримались. Кільком з них удалось вискочити на подвір’я і залягти в ямі перед порогом школи. Вони й не давали можливості прорватись партизанам у приміщення.
Командир роти Баранов з кількома партизанами був на шкільному подвір’ї за хлівом. Він витратив уже всі гранати, цілячись в яму, де засіли німці, і все промахувався. І назад повернути не було змоги, і гранат не було.
Це бачив Іван Павлович.
— Ще гранатами їх! — гукав.
— Передайте якось.
Іван Павлович задумався: як же передати?
Тимко, що ні на крок не відходив від командира, запропонував:
— Товаришу командир, я передам.
— Ну, ти хоробрий,— посміхнувся командир, а сам подумав: «А такий, дивись, може, й пролізе».
— Я пролізу... Так пролізу, що й не помітять!—доводив Тимко.
— Як же ти?
Івану Павловичу не хотілося ризикувати життям хлопця. Він наказав принести білий маскхалат.
Тимко впав на сніг, розпластався і швидко поплазував, не підіймаючи голови. Він ліз майстерно. Тимко пробрався до Баранова по втоптаній у снігу стежці так, що не лише німці не помітили, а навіть свої, хоч як не вдивлялись, так і не бачили хлопця, немов він пройшов попід снігом.
Другою гранатою Баранов влучив у яму. Почулися крики, стогін. З ями вилетів фашист з піднятими руками.
Він виніс із ями і віддав Баранову автомати і кулемет.
Партизани вскочили в школу. З другого приміщення німці кинулись на подвір’я, намагаючись вирватись з оточення через городи. Але далеко вони не втекли...
Партизани підраховували трофеї. Іван Павлович чинив допит полоненим. Від них довідався, що Швачко дістався вночі до гарнізону, розповів про партизанів і залишився тут. Та серед полонених і забитих його не було. Це стурбувало Івана Павловича.