Тимка взяла досада. Думав побувати в бою, а вийшло, що постояли в хуторі та й назад. Лежав у тачанці й намагався заснути. Вже крізь сон почув, як хтось доповідав командирові:

— Товаришу командир, Швачко зник.

— Що таке?

— Слідкували за ним пильно, а тільки ввійшли в густий сосняк, він пішов стороною і як у воду пірнув.

— Найдеться! Негайно пошліть у штаб людину, щоб затримати того, який прийшов разом з Швачком.

...їхали цілу ніч. Тимко лежав, укрившись з головою, і не міг ні думати, ні спати. Образа і розчарування стискували серце, душили в горлі... Крізь напівзабуття почув:

— До гарнізону півтора кілометра. Люди на вихідній позиції.

— Добре.

Тимко підняв голову. Вони вже вийшли з лісу. Навколо розстила­лось біле поле, колихався досвітній туман.

— Може, час починати? — хвилюючись запитав Баранов.

— Почекаймо донесення.

Тимко не встиг нічого до пуття розібрати, але зрозумів, що зараз буде бій. І чи то переляк, чи передранковий мороз, пробравшись під одяг, примусив хлопця затремтіти.

Через якийсь час прибув посланець від Кирпичова.

— Розвідка доповіла: німці полягали спати.

Іван Павлович наказав зв’язковим передати командирам наказ про наступ.

Все сталося так, як і передбачав Іван Павлович. Три доби німецвкий гарнізон жив напруженим життям, без сну і відпочинку. Німців весь час попереджали про небезпеку.

Три дні і три ночі ніхто не зімкнув очей. І сон не прийде, і хліба шматок не полізе в горло, коли чекаєш, що ось-ось на тебе впаде град куль і свинцю. І фашисти, боячись раптового нападу, не виповзали з хо­лодних, сирих траншей і бліндажів, пильно вдивлялися вперед. Хай би тільки сунулись партизани! О, комендант їм готує добру відсіч — жоден не вийде з-під вогню!

Комендант гарнізону нетерпляче чекав цього нападу, примушував своїх підлеглих не змикати очей. Він знав, що партизани часто нападали на гарнізони і громили їх, але хіба там були такі досвідчені і мудрі коменданти, як він? Хіба там були такі укріплення і такі вимуштрувані солдати. О, він передбачив усе. його так легко не візьмеш, голову по­переду звернеш. Хай тисячі йдуть, йому не страшно...

Та партизани злякались, не пішли.

«Шкода, така шкода!» бідкався комендант.

Він не знав, що ж тепер доповісти начальству, бо вже повідомив, що готується напасти і розгромити партизанів. Як же тепер бути? Хіба спо­вістити, що партизани не прийняли бою, розсіялись. Він вирішив чекати до ранку, дати перепочинок своїм солдатам, а вдень піти й спалити хутір, в якому стояли партизани, розстріляти населення і тоді вже допо­вісти про перемогу.

Хоч наступила і спокійна ніч, комендант наказав гарнізону не по­кидати укріплень і траншей. Тільки перед світанком стомлені і пере­мерзлі солдати пішли на спочинок, а деякі лишились у траншеях, про­клинаючи свою собачу службу.

Саме в той час, коли виснажений безсонням гарнізон заснув міцним сном, звалились на нього, як сніг на голову, партизани Івана Павловича. Вартові навіть не встигли зняти тривоги, як партизани уже були в тран­шеях. Рятівне коло траншей перетворилось для німців на смертельний зашморг. Вони відкрили шалений вогонь з вікон-бійниць, але це не могло їх урятувати, бо вони були в кам’яному мішку. По вузьких щілинах бій­ниць полоснули партизанські кулемети й автомати.

Зійшло сонце. Фашисти все ще тримались. Кільком з них удалось вискочити на подвір’я і залягти в ямі перед порогом школи. Вони й не давали можливості прорватись партизанам у приміщення.

Командир роти Баранов з кількома партизанами був на шкільному подвір’ї за хлівом. Він витратив уже всі гранати, цілячись в яму, де засіли німці, і все промахувався. І назад повернути не було змоги, і гранат не було.

Це бачив Іван Павлович.

— Ще гранатами їх! — гукав.

— Передайте якось.

Іван Павлович задумався: як же передати?

Тимко, що ні на крок не відходив від командира, запропонував:

— Товаришу командир, я передам.

— Ну, ти хоробрий,— посміхнувся командир, а сам подумав: «А та­кий, дивись, може, й пролізе».

— Я пролізу... Так пролізу, що й не помітять!—доводив Тимко.

— Як же ти?

Івану Павловичу не хотілося ризикувати життям хлопця. Він нака­зав принести білий маскхалат.

Тимко впав на сніг, розпластався і швидко поплазував, не піді­ймаючи голови. Він ліз майстерно. Тимко пробрався до Баранова по втоптаній у снігу стежці так, що не лише німці не помітили, а навіть свої, хоч як не вдивлялись, так і не бачили хлопця, немов він пройшов попід снігом.

Другою гранатою Баранов влучив у яму. Почулися крики, стогін. З ями вилетів фашист з піднятими руками.

Він виніс із ями і віддав Баранову автомати і кулемет.

Партизани вскочили в школу. З другого приміщення німці кину­лись на подвір’я, намагаючись вирватись з оточення через городи. Але далеко вони не втекли...

Партизани підраховували трофеї. Іван Павлович чинив допит поло­неним. Від них довідався, що Швачко дістався вночі до гарнізону, роз­повів про партизанів і залишився тут. Та серед полонених і забитих його не було. Це стурбувало Івана Павловича.

Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже