Гучні оплески не дали говорити Мишкові. Якийсь оновлений і безмежно щасливий, він сів на своє місце. Потім про нього говорив Льонька Устюжанін. Він так розхвалював Мишка, що тому стало ніяково. Нібито Мишко все сам... А він же, Льоня, навчив, а про себе нічого й не каже... Мишко відчув, що у нього тягнуть з рук автомат. Ось Льонька взяв автомат, на позначки вказує... Та ж Мишко на автоматі ще не стільки позначок зробить!..
Багато хорошого було сказано про Мишка. А він сидів і думав: тепер треба ще більше зробити, бо ж він комсомолець!
Після всього пережитого Мишкові дуже захотілось побачити Тимка і... Софійку.
Софійка вибігла до нього радісна, розчервоніла. Вона не була на комсомольських зборах, бо чергувала в госпіталі біля поранених, але їй вже про все розповіли.
— Ой Мишко,— промовила вона, потискаючи обома руками йому руку,— ти вже в комсомолі!.. А я все думала...
— А ти давно стала комсомолкою? — сміючись, запитав Мишко, не в силі відірватись від темносиніх Софійчиних очей.
— Ой, мене на попередніх зборах приймали... Черво-о-ніла!
І Софійка, розтягуючи слова, воркітливим голосом почала розповідати про свої почуття під час прийому до комсомолу.
— Тепер ми з тобою, Софійко... комсомольці,— гордо заявив Мишко, йому хотілось ще щось таке сказати, але Софійку покликали. Вона встигла запитати:
— Довго ще будеш у таборі?
— Ввечері виходимо,— поважно відповів Мишко.
— Ой! Надовго?
— Не знаю...
— Ну, я пішла. Приходь...
Вона труснула Мишкові руку і побігла до госпіталю. Відчинивши двері, повернулась до хлопця, блиснула сміхотливо очима й прощально змахнула рукою.
«Яка...» подумав Мишко. Але так і не міг визначити, яка ж Софійка. І ще довго стояв на місці, мабуть роздумуючи над цим питанням. Нарешті рушив. Повільно й поважно, поклавши обидві руки на автомат, як це робив Льонька Устюжанін.
Ні, що не кажіть, а не той став Мишко сьогодні, яким був ще учора...
ВАЖЛИВИЙ НАКАЗ
Партизанський радист Федько влетів у штаб захеканий і збуджений.
— Товаришу командир! Прийняв три радіограми. Ось одна. Решту зараз розшифрую.
Поклавши аркушик паперу перед Іваном Павловичем, він запитав:
— Дозволите йти?
Іван Павлович не почув цього запитання: він читав. Комісар, схилившись через командирове плече, теж припав очима до радіограми.
— Ідіть і негайно розшифруйте,— відповів за них начальник штабу.
Кожна радіограма, одержана з Великої землі, з рідної Москви, додавала партизанам нових сил. Адже ж усі знали, що діяли вони не самопливом, а за загальним планом Верховного командування. Кожен партизанський удар по ворогу був ще дошкульнішим, тому що зв’язаний був з ударами на фронтах, яких завдавала ворогові Червона Армія. Відчуття того, що не самі вони в тилу у ворога, що за ними стоїть велика Вітчизна, надавало їм сили й завзяття, вселяло віру в швидку перемогу над ворогом.
Ця радіограма особливо схвилювала командирів. В ній говорилось:
«За завданням Верховного командування Центральний штаб
наказує провести глибоку розвідку про кількість гарнізонів у містах, також про будування укріплень на берегах Десни і Дніпра.
Відомості потрібні найточніші і якнайшвидше. Радируйте повсякчасно». -
Збуджений комісар великими кроками ходив по штабу. В Михайла Платоновича була своя звичка. Коли він радів чомусь або думав про щось особливо важливе, обов’язково ходив по кімнаті. Руки, закладені за широкий командирський пояс, нервово мнуть міцний ремінь, а погляд замислений, очі радісно примружені.
— Цікаво, дуже цікаво! — захоплено говорив комісар.— Тепер зрозуміло, чому на фронтах суттєвих змін не відбулося. Це значить, що готується для гітлерівців... Будуть вони швидко тікати на захід!
— Ви думаєте, швидко? — запитав начальник штабу.
— А для чого б інакше Верховне командування цікавилося такими даними? Це радіограма для нас історична!.. Думай, командире! Нам треба зробити все, щоб в найближчий час мати найточніші дані.
— Розвідка наша працює. Відомості в нас є! — з гордістю заявив начальник штабу.
Іван Павлович, ще раз перечитавши, поклав радіограму на стіл. Пройшовся поряд з комісаром.
— Але цих відомостей нам недосить,— сказав він, спинившись перед начальником штабу.— Нам потрібна розвідка глибока, не менше, як на двісті п’ятдесят кілометрів в указаних напрямках.
— Безперечно,— згодився комісар.
А командир продовжував:
— Тут треба зробити щось таке... організувати так розвідку, щоб...
— Дозвольте продумати і розробити це питання,— сказав начальник штабу.
— Справа ясна. Будемо думати разом.
В цей час до штабу підійшов Віктор, його зустрів вартовий Іван Карпенко, якого виписали з партизанського госпіталю і зарахували в комендантську роту.
Віктор добре знав Карпенка. Він чув про нього від Тимка і Софійки, не раз говорив з ним у госпіталі. Він з співчуттям дивився на його червоно-сині шрами на щоках та шиї і був дуже радий, що дядько Іван вже здоровий і вартує біля штабу.
— Здрастуйте, дядю! А ви вже зовсім видужали?
— Зовсім, Вітю. Бачиш же — вояка хоч куди.
— А комісар є?
— Є комісар, є й командир.
— Я до комісара.