— То зайди. Та й кобура ж у тебе! Такий вигляд маєш, що фашист помер би, побачивши.
Задоволений і безмежно вдячний Карпенку за щиру похвалу, Віктор відчинив двері штабної землянки:
— Дозвольте зайти?!
його запитання вивело з задуми командирів.
— Ну, ну, спробуй. Заходь,— дозволив Іван Павлович.
Віктор переступив через поріг і став «струнко».
— Товаришу командир, дозвольте звернутись до комісара!
— Будь ласка.
Начальник штабу поринув у свої справи, командир підсів до нього, а Михайло Платонович вступив у розмову з головою піонерського загону.
— Товаришу комісар! Я вас хочу спитати.
— Що там у тебе?
— Скажіть, я добре працюю?
Комісар здивувався. Навіть Іван Павлович запитливо глянув на хлопця.
— Як це, чи добре? Ніби ж нічого...
— Чому ж нічого? Ланки у мене працюють? Працюють. Піонери дисципліновані? Дисципліновані. План роботи виконано? Виконано.
— Ну, виконано! То що ж з того? Новий треба складати. Добре працюєте, а треба ще краще!
— Та як же «ще краще»? Я вже й так, товаришу комісар, виріс...
— Як «виріс»?
— Та так. Мені вже можна важливішу роботу доручити. Бойову.
Іван Павлович, який весь час задумливо оглядав Віктора, задоволено посміхнувся. Видно було, що в нього виникла якась важлива думка.
— От тобі й раз! А загоном хто ж керуватиме?
— Ванько справиться. Я його навчив, як працювати. А мене переведіть на іншу...
— Коли влад, то чому ж?
— Чесне піонерське, переведете?
Комісар розсміявся:
— Дай йому чесне слово, а він тобі скаже: «Хочу бути комісаром загону». То що ж мені тоді — іти головою в піонерський загін?
Віктор лукаво посміхається, голосно шморгає носиком від задоволення. Йому дуже подобався такий тон розмови.
— Таке, комісаром! Хіба ж я... Та мені звичайну, саму звичайнісіньку роботу... Ось побачите!
Комісарові таки довелося дати Вікторові обіцянку, що виконає його просьбу.
— Я хочу бути у вас ад’ютантом.
Тут уже й командир не витримав, і вони довго і щиро сміялись разом з комісаром. Навіть начальник штабу на хвилину підняв очі від паперу, зняв з носа окуляри, похмуро посміхнувся і знову заглибився у свою роботу...
— А щоб тобі!.. Та в мене ж є ад’ютант!
— А я буду теж. Як Тимко у командира. І не просто ад’ютантом, а охоронцем. Бо ваш ад’ютант все мотається, а ви самі залишаєтесь.
Віктор вичікувально дивився на комісара. Той був явно задоволений, але хлопця лякало те, що він тільки сміється і нічого не каже. А що як відмовить?
Та підмога прийшла неждано-негадано.
— Що ж, Вікторе,— заявив цілком серйозно Іван Павлович,— іди здавай свої піонерські справи. Роботу тобі знайдемо. Бойову, хорошу роботу.
Віктор здивовано дивився на командира, а потім, збагнувши, про що йде мова, енергійно козирнув і, ніби боячись, щоб командир не роздумав, поспішно відрубав:
— Єсть здавати піонерські справи! — і блискавкою вилетів з штабу.
Командир ходив по землянці, заклавши руки за спину, і, видно було,
щось обмірковував важливе, а комісар ще довго не міг відірвати погляду від дверей, за якими зник Віктор. Йому здавалося, що тільки що тут був син. Навіть начальник штабу довго не міг погасити під вусами замріяної посмішки.
— Бідова дітвора тепер пішла! — нарешті промовив він.
Ці слова начальника штабу вивели з задуми командира і комісара. Михайло Платонович глянув на командира, і очі йому заіскрились сміхом.
— Начальники ми з тобою — по два ад’ютанти. Немов у якихось фельдмаршалів!
Іван Павлович, здається, не почув цього жарту. Крокуючи по землянці, він вголос почав згадувати своє дитинство:
— Пригадую, ворог укріпився в одному селі, недалеко від Новгород-
Сіверська. Щорс наказав нашому командирові Соколову обов’язково оволодіти тим селом і відтиснути окупантів. Треба було швидко провести розвідку. Комусь треба було побувати в селі, уточнити, де розташовані вогневі точки ворога...
В землянку непомітно прослизнув Тимко, застиг у куточку, слухав командира. А Іван Павлович продовжував:
— ... Викликав Соколов мене: «Ванько,— каже,— в розвідку піти не побоїшся?» А Ванькові куди ж там боятись — він і в огонь і в воду, аби командир тільки наказав. «Не побоюсь,— кажу,— посилайте». Розповів мені Соколов, що треба розвідати, і я вже зібрався був рушати. «Чекай,— каже Соколов,— це справа не проста». Покликав нашого начпрода. «Ти,— питає,— кози нашої ще не зарізав?» — «Нікак нет,— відповідає той.— Вона в нас вроді молочного складу, молоко для поранених дає».— «Давай,— каже,— свій молочний склад сюди, товариш ось зараз з ним у розвідку піде». Ця коза трохи збила з мене войовничий запал, соромно було виходити в розвідку з козою, але пізніше я зрозумів, наскільки розумно зробив мій командир. Я побував з своєю козою в селі, на пасовиську, познайомився з хлопцями, а вони мені про всі ворожі огневі точки розповіли і навіть показали їх...
Комісар завжди розумів свого командира з півслова. Він ще слухав командирове оповідання, а вже знав, до чого веде Іван Павлович. І коли той на хвилину замовк, комісар промовив:
— Дуже хороша думка! Наші орли теж можуть бути чудовими розвідниками.
Начальник штабу посміхнувся:
— Жаль тільки, що кози в нас немає.