Тимко слухав командирову розповідь, як чарівну казку. Він в якусь мить збагнув, які справи може творити з своїми друзями. Ось коли почнеться для нього справжнє бойове життя! І Тимко благально заговорив до командира:
— Товаришу командир! Посилайте мене в яку завгодно розвідку. Я навіть без кози можу пройти де завгодно. І хлопці теж підуть. Ось Віктор, наприклад... Він тільки й мріє, щоб піти в розвідку!
Іван Павлович спинився перед Тимком:
— Ну, а як же я без тебе, Тимофію? Де візьму я такого охоронця?
Очі командирові сміялись, і Тимко розумів, що командир жартує.
— Що там охорона!.. Я ж знаю, що вам більш важливі справи потрібні. Ви не думайте, що ми малі і нічого не розуміємо. З нас теж будуть хороші розвідники.
Командир притяг до себе хлопця:
—• Молодець, Тимку! Розумієш справу...
В цей час у землянку знову зайшов радист. Не приховуючи радісної посмішки, він подав ще дві радіограми, і з виразу його обличчя командир зрозумів: щось дуже важливе і радісне принесли ці радіограми.
Справді, в одній радіограмі говорилось про те, щоб негайно повідомили координати для літаків і свої розпізнавальні знаки літакам, які привезуть вантаж, а в другій говорилось, шо в загін надсилається представник Червоної Армії і Центрального партизанського штабу.
— Живемо, друзі! — не стримавши свого захоплення, вигукнув Іван Павлович.— Та це ж, знаєте, що таке? Тимко, хай сідлають коней!
— Єсть, товаришу командир! — Тимко на хвилину зупинився.— А там до вас чоботар Яків хоче.
— Хай заходить.
Яків зайшов сміливо і ще біля дверей скинув шапку.
— Я до вас, товаришу командир. Пробачте, що турбую...
— Будь ласка. Що ви хотіли, товаришу?
— Та оце ж, бачите, таке діло... Мені вже не з руки сидіти на чоботях...
— Я думаю, що зараз у нас немає потреби вас тримати в таборі. Село ваше партизанське... Як ти, Михайле Платоновичу?
— Цілком правильно. Можна й додому...
— Та мені вже говорили. Ну то я чоботи все лагодив, а це, кажу ж, не з руки мені. Стільки пробув у загоні і... додому? Залишитися хочу. Воювати.
Іван Павлович якусь хвилину дивився на Якова. Згадав, як привели його з зав’язаними очима вперше. Розгубленого, переляканого, безвільного. Тепер це була зовсім інша людина — рішуча, загартована.
— Так що ж... хороше діло, товаришу Онипко. Цілком правильно орієнтуєтесь.
— А чому ж би і не орієнтуватися? Я завжди... Ще з самого початку сказав жінці: «Не бути тут окупантам!» А воно й виходить на моє. То в яку мені роту?
...Через півгодини командир і комісар в супроводі кількох вершників виїхали з табору, щоб підшукати місце для прийому літаків.
ГОТОВІ В ДОРОГУ
Начальник штабу і заступник командира по розвідці при появі Івана Павловича виструнчились, міцним потиском рук привітали командира.
З напівтемного кутка вийшла жінка в картатій теплій хустці з торбиною за плечима. Тримаючись за почіпки торбини, лукаво поглядав на командира синьоокий хлопчина.
— Здрастуйте, пане старосто! — низько вклонилась жінка.— Я до вашої милості.
Іван Павлович лишився цілком задоволений. Набравши пиховитого і сердито поблажливого вигляду, з якимось неприродним клекотом в голосі запитав:
— Звідкіля?
Жінка ще нижче вклонилась, піднесла до очей кінчик хустки. Губи скривились, з очей от-от капнуть сльози:
— Здалеку ми, паночку, здалеку. У Полтаву пробираюсь, чоловік мій в поліцаях служив. Сам комендант не міг ним нахвалитися. Упіймали його партизани — бодай добра їм не було! — і... убили...
Останнє слово жінка протягла таким голосом, як на похоронах, і почала так старанно витирати сухі очі, що на них і насправді з’явились сльози. Хлопчина не витримав і, пирхнувши, сховав обличчя в широких складках її спідниці. Замісник командира по розвідці непомітно, але досить відчутно штовхнув його в бік.
— Бумага є?—ліниво запитав Іван Павлович.
Жінка мовчки покопалась у широких складках хустки, подала папірець. Це була довідка, видана старостатом одного села, про те, «що пані направляється в місто Полтаву, разом з своїм сином, позаяк її чоловік загинув в боротьбі за новий порядок».
Поки Іван Павлович читав довідку, хлопчик, що встиг заспокоїтись, згадав про свою роль. Шарпнувши жінку за полу, він тонко і протяжно проскиглив:
— Мам, а мам! Чи ти чуєш? їсти хочу.
Жінка штурхонула його легенько в голову, запричитала:
— Та замовкни ти, нахабо, не квили! Ой, горенько мені з тобою, сиротиною нещасливою! Де ж я тобі візьму їсти? Прийдемо ось до баби — наїсися...
— Так я зараз... і спати хочу!
І так канючив хлопчина, так морщив коротенького свого носа, що на хвилину справжній жаль пройняв навіть Івана Павловича, не дивлячись на те, що він добре знав, що цей хлопчисько ніхто інший, як колишній голова піонерського загону Віктор.