Unknown полностью

...Кілька днів вони тренувались. Віктор переселився в барак до тьоті Шури. Довелося йому розлучитись і з шинелькою і розкішним галіфе. Але вдягли його тепло, в широке пальто з рудим коміром. За одягом він не шкодував, але з пістолетом довго не хотів розлучатись і навіть мав прихований намір взяти його з собою. «Коли що,— думав він,— стрілятиму. Вихоплю пістолет і в фашиста — раз, в другого — раз, а тоді навтікача з тьотею Шурою... Ой, ні, з мамою!» спохватився він.

Та все ж довелося пістолет здати. Та й за нього він був спокійний: зброю на схованку взяв сам комісар.

За ці дні Віктор ще більш здружився з Тимком. Він був дуже задо- _і волений, коли довідався, що Тимко теж піде в розвідку. Шкода тільки, що не в одне місце. Але дарма, головне, що тепер Тимко виконуватиме однакову з ним роботу.

Вони подовгу розмовляли, мрійно і захоплено розповідаючи один одному, як поводитимуть себе серед німців.

— Я нічого не злякаюсь,— говорив Віктор.— Він з тьотею-мамою розмовлятиме, а я розплачусь. Знаєш, по-справжньому заплачу, я це умію. А що, мені сліз жалко? А коли плакатиму, хіба він подумає, що я партизан? Ні чорта не добере!

Сьогодні тьотю Шуру і Віктора викликав Іван Павлович.

— Що ж,— звернувся він до замісника по розвідці.— Можна благо­словити. Сьогодні вночі підете, Олександро Іванівно... Документи у вас в порядку, в роль ви увійшли... Дивіться тільки пильно!.. Самі розумієте.

— Нічого, повернемось. Синок у мене не підкачає.

— Я знаю, що він молодець.

Віктор сяяв.

Іван Павлович ставив перед розвідниками завдання:

— Пам’ятайте — записувати нічого не можна Треба все запам’я­тати й тримати в голові. Кожен необережний крок, зайве слово, папірець можуть викликати підозру і тоді... Самі знаєте, на яке діло йдете. Все треба намотати на вус і більше мовчати. Ти, Вікторе, ніяких розмов ні з ким не заводь. Питають про що, а ти засоромлено сопи собі носом. Це в тебе здорово виходить... Не запізнюйтесь,—сказав Іван Павлович на прощання.— Ви повинні знати, Олександро Іванівно, іцо ми...— голос його раптом задзвенів схвильовано,— всі ці дні будемо з вами. Невідступно, На важливе діло йдете. Ми весь час думатимемо про вас...

Він обома руками міцно потис широку, в темних зморшках руку партизанки.

— Не турбуйтесь, товаришу командир,— тихо і розчулено відповіла тьотя Шура.— Ми зробимо все. Повернемось вчасно... і з усіма даними.

Командир підійшов до Віктора. Хлопець незчувся, як опинився в ду­жих руках, а командирові очі, такі добрі й лагідні, заглянули йому просто в саме серце. І як це він раніше не помітив, що в командира такі хороші, добрі очі! Завжди йому здавався командир суворим. Віктор чомусь боявся зустрічатися з ним, а ти диви, який він добрий, немов батько...

— Ну, козаче, а ти як? Не боїшся? Не підведеш «маму»?

Коли б Віктор стояв па землі, він хіба так відрізав би командирові. А тепер тільки прошепотів:

— Ні... я... хіба ж партизани чого бояться?

— Молодець! Герой!

Іван Павлович міцно поцілував хлопчину.

— Бажаю вам успіху і щасливої дороги!

Віктор виходив від командира окрилений. Ну як же не буде успіху, коли про них так турбуються, так чекатимуть їх повернення!

Біля штабу вони зустрілись з Васильковою матір’ю. Вона йшла з старим кошиком в руках. Позаду плентався Тимко в якомусь старому балахоні.

— Та іди ж ти, чого голову похнюпив! — повернулась до нього «мати».

Тимко ніби і не почув того. Тільки глянув на Віктора і запитливо посміхнувся: «Ну, мовляв, як воно у мене виходить?»

А виходило, справді, непогано.

ЧЕР ПОНІ ЗОРІ

Ще завидна на широку поляну, кілометрів за чотири від табору, вирушили партизани пішки і на підводах. Бойові застави, хоч німці були і дуже далеко, на всякий випадок щільно оточили поляну. Для сигналіза­ції і приймання вантажу з літаків були виділені друга і третя роти першого батальйону, але всі вільні в цю ніч партизани валом повалили на поляну. Навіть дід Макар, і той не витримав:

— Сто років, вважай, живу, а літака живого не бачив. А тут свій літак, так би мовити, річ така, що й покататися перед смертю можна.

— Так вони ж, діду, не сідатимуть...

— Як не сідатимуть? Вигадуєш таке! А ахтамати ж як — на голову тобі кидатимуть?

— А кидатимуть, діду...

— Ну, проходь, проходь, розумний! В тебе тільки голова на пле­чах!— Дід сердито нахмурився і перервав розмову з партизаном, який зовсім і не думав жартувати з старого.

Віктор і Тимко їхали на командирових санях. їм сьогодні особлива пошана і повага. Вночі, після того як будуть прийняті літаки, швидкі партизанські коні винесуть їх за межі партизанської землі. А поки що Іван Павлович, побачивши, як кортіло хлопцям побачити радянські лі­таки, дозволив їм побувати на аеродромі.

— Місце хороше. Поляна цілком придатна для аеродрому. Через тиждень приймемо літаки на посадку,— чув Тимко командирові слова, звернені до комісара.

— А може, й раніше,— згоджувався комісар.