Тимкові на мить схотілося бути тут, в таборі. Адже ж все це відбудеться без нього! Літаки, радянські люди... Та відразу згадав, що на нього покладається така важлива справа, як розвідка, і тільки зітхнув: що ж, мовляв, добре бути б і тут, але там важливіше. І, не думаючи більше про це, він уважно вслухався в розмову командира з комісаром.
— Яку силу треба мати, який розум і віру в свою справу. Розумієш, Михайле, це ж Сталін про все турбується. Сталін!
— Так, Сталін...
Тимкові було радісно й тепло. Він знав, добре відчував, що і його, Тимкова робота, і діла Мишка і Василька допоможуть здійсненню великого завдання. І він, Тимко — теж боєць, він стоїть твердо і непохитно в лавах воїнів великого Сталіна...
...Час спливав поволі. Всім не терпілося швидше побачити довгождані літаки. Говорили пошепки, вслухались. Не обходилось без жартів і тут. Прислухаються всі, і раптом хтось:
— Гуде!
— Де?
— В усі.
— А щоб тебе, а я думав...
Тихше!
— Летить!
— Не чую.
— До землі приляж.
Хтось лягає справді на землю, припадає вухом до снігу.
Іван Павлович і комісар були біля вогнищ. Командир весь час поглядав на годинника. Стрілки на диво повільно підповзали до одинадцятої.
Тимко і Віктор стояли осторонь і, затамувавши подих, прислухалися. їм так хотілося першими почути гудіння рідних моторів і сповістити про це всіх партизанів. Отож хай собі всі стоять у гурті й розмовляють, а вони мовчатимуть і слухатимуть. Ось щось неначе загуло... Ні... це тільки здалося...
Останнім часом Тимко з Віктором стали такими друзями, що, як кажуть, і водою не розіллєш. Тимкові здавалося, що до нього знову повернувся Сава. Теж такий гострий на язик і любить завжди заперечувати. Гарячіший тільки від Сави. Той був спокійний, розсудливий, ніколи не переб’є твоєї мови, а цей — як вогонь. Тільки що не по його — відразу наїжачиться, не говори йому нічого і не підходь до нього. А взагалі хороший хлопець, особливо коли не дратуватись з ним. Тоді такий добрий стає, що й останню сорочку віддав би з себе. Ну, Тимко тепер з ним і не дратується, бо ж Віктор теж справжній партизан. Вони обидва тепер розвідники.
І Віктор вважав, що кращого за Тимка немає товариша в світі. Справді-бо: хто допомагав Вікторові пістолет придбати? Тимко. А те, що було' там між ними... хіба то серйозно? Не можна вже й пожартувати чи як?
Віктор відданими очима дивився на Тимка і шептав:
— Ось побачиш, ми перші почуємо... ось побачиш...
Іван Павлович хвилювався: стрілка переповзла за одинадцяту. Пів на дванадцяту, а навколо тиша. Затихли розмови, жарти. Партизани спохмурніли.
Над лісом висів щербатий блідорожевий місяць, на небі зависли клапті лахматих хмар. Ліс дихав по-весняному, гострими випарами живиці і талого снігу.
Мабуть, тільки Віктор з Тимком не розуміли, що час прибуття літаків уже минув. Вони прислухались, пильно вдивлялись у нічне небо, туди, звідки мали з’явитись чародійні літаки з червоними зорями.
— Доведеться частину людей відправити в табір,— з досадою в голосі сказав комісар.
Командир глянув на годинника. За вісім хвилин дванадцята.
' — Зачекаємо...
— Летять, летять!
Тимків вигук сприйняли спочатку, як жарт. Та ніхто на нього не цикнув, тільки нагострили ще пильніше вуха. Коли Іван Павлович скинув з голови шапку, він виразно почув далекнй-далекий гул мотора.
— Запалити багаття!
П’ять великих багать освітили поляну. Майже непомітним став у небі місяць, ще синішим і бездоннішим здалося небо. А літак уже був десь зовсім близько, мотори ревіли лунко й урочисто. Сотні очей зорили в небо.
І раптом в усіх над головою проплив велетень-літак. Аж дивним здалося— дивились кудись у безмежну просторінь неба, у височінь, а він тут, просто над головою.
Літак зник за лісом. Затихло гурчання моторів. Невже не повірив умовним знакам? Не може цього бути...
Вгорі спалахнув і погас вогник.
Тепер Іван Павлович не турбувався: він знав — літак пішов на розворот. Справді, за якийсь час він знову виплив з-за лісу, величний, сріблястий від місячного проміння. Сліпучо освітив своїм прожектором поляну. І всі побачили, як за літаком раптом заколихалась біла квітка... Ось друга... третя...
— Парашути! Парашути!
Тимко і Віктор були в нестямі від захоплення. Самі того не помічаючи, галасували на всю поляну, кричали «ура». Літак знов поплив за ліс, а над головою, значно вище від першого, співали вже пісню мотори другого літака.
— Другий літак! — закричав Віктор.
А Тимко вже мчав до парашута, який повільно приземлявся на узліссі.
Розвантажившись, перший літак прощально блимнув відбитим світлом місяця і відплив за ліс. його зникнення одразу навіть не помітили, як не помітили і появи третього літака.
Партизани, забрьохавшись по пояс в снігу, зносили до вогнищ довгі мішки із зеленої парусини, білі шовкові парашути і все це обережно складали в ряд. Тимко і Віктор вже не ганяли за парашутами, вони не відступали від командира і комісара, які вирішили розкрити один мішок.
— Автомати! Нові автомати!